Цій звичці піддався і я, спілкуючись із Валентином Штефаньо — депутатом Ужгородської міськради, відомим кондитером, цікавим співрозмовником і щедрим благодійником.

«Усе, ми їдемо додому!»

У цього молодого майстра цікавий рід, яким він пишається. Дід по батьковій лінії був учителем в угорській школі, по маминій — воював у Другій світовій. Батько народився у селі Діловому Рахівського району, живе в Ужгороді. Нині йому 77, він інженер-будівельник, проектував лікарні й амбулаторії. Мати виросла у гірському Жденієві на Верховині, працювала кранівницею на будівництві (на жаль, відійшла у вічність...).

Познайомившись удома, на Закарпатті, батьки поїхали — тоді це було і модно, і вигідно — за комсомольською путівкою у місто Ноябрьськ Тюменської області. Треба було заробити на житло. У материній родині виростало 11 дітей (двоє померло маленькими). Не дуже заможною була й батькова сім’я. Тож таку нагоду молода пара, в якої згодом народилося двоє дітей, сприйняла схвально. Але Штефаньо постійно тягнуло додому.

Валентин, який народився 1978 року, із розповідей батьків уявляв собі Карпати, сади й виноградники, звідки аж до запаморок пахнуло медовими плодами. І якось, показуючи на велику сосну, запитав: «Мамо, а коли на цьому дереві будуть яблука рости?» — «Ніколи, Валічек». Згодом, трішки підрісши, Валик проміняв самокат на кілька яблук, які так смачно їв сусідський хлопчик. І це стало останньою краплею: «Все, ми їдемо додому!» — сказала і так учинила вольова жінка. Батько ще рік залишався там, поки не завершив роботу...

— Мені із Тюмені запам’яталися сушениці, родзинки, чорний хліб і... спирт, — каже Валентин. — Там цього всього було предостатньо. А я марив свіжими яблуками... 

Приїхавши з Сибіру, мати оформилася на звичну роботу кранівниці на ужгородському заводі «Турбогаз», звідки згодом отримала квартиру.

Валентин ріс допитливим і дуже самостійним. У п’ятому класі мати оплатила синові піврічні курси кухаря-кондитера, згадує Валентин. Відтоді у хлопчини й зародилася мрія про цю спеціальність. Його вабило наробляти з тістом: місити, пекти, експериментувати. Разом із старшою на десять років сестрою Валентиною готували матері на вечерю галушки й вареники. На запитання, чому їх так однаково пойменували батьки, відповідає жартома: «Аби довго не думати!»

«Неповнолітній спекулянт»

У непрості 1990-ті всі, хто тільки міг і хотів, кинулися продавати-купувати. Одні їздили за кордон, вивозячи звідси що ще могли придбати, інші стояли на ринках. Хлопчаки, хто не лінувався і мав хист, брали приклад зі старших. А кмітливий Валентин придумав «авторський» бізнес: купляв у крамницях солодкі води, змішував, додавав кубики льоду і миттю на велосипед — продавати на стадіоні «Авангард», де цілоденно вирував великий базар. Якось на таких малих «заробітчан» міліція влаштувала облаву. Забрали у відділок і Валентина. Не відпускали, поки не приїхала мати. Та, певно, вже були не раді малому «грішнику»: жінка-робітниця, яка місяцями не отримувала на підприємстві зарплату, прочитала їм таку «ознайомчу ринкову лекцію», що правоохоронці «старого гарту» зніяковіло посхиляли голови й відпустили всіх неповнолітніх «спекулянтів»...

Але сприймати ринок і нові економічні порядки — то ціла наука. І найлегше вона давалася молодим. Валентин після 9-го класу почав навчатися в Ужгородському кулінарному училищі (паралельно ходив і до вечірньої школи, щоб здобути середню освіту). Училище стало його стихією — змістовні лекції-практики, мудрі наставники, його хист... Там він усвідомив, що це справа його життя, і віддавався навчанню сповна!

Ніколи не забуде перший конкурс — в угорському місті Мішкольц. Змагалися молоді кондитери з п’яти країн Карпатського єврорегіону. Закарпатці посіли четверте командне місце. А він, Валик Штефаньо, — перше індивідуальне: змайстрував (саме так сказали судді) торт «Лілея» — і переміг!

Далі — нові вершини. На переддипломну практику поїхав працювати на турбазу «Полонина» у селі Лумшори, куди по дві години діставався велосипедом і де отримав неоціненний досвід харчувати велику кількість людей. Тоді ж нове випробування. Мати поїхала 1998-го на півроку до Болгарії допомагати сестрі доглядати первістка (Валентина була на змаганнях з аеробіки за кордоном, познайомилася з юнаком, вийшла заміж, народила). Батько — знову на заробітках у Росії. Валик залишився вдома сам.

Роботу цінував і любив. Та якось до нього приїхав представник військкомату з цікавою пропозицією стати кухарем частини військової контррозвідки у Києві. Там за півтора року також набув чималого досвіду.

Крута стежина до успіху... через Париж

Після армії почалося по-справжньому самостійне життя. Працював щодня і багато. Спочатку недовго робив кондитером у «Піцерії» у центрі Ужгорода. Тоді ж познайомився з вродливою дівчиною Вікторією, з якою з часом побралися.

Згодом орендував невеличке приміщення, щоб випікати шашлики. Батько сам у ньому усе підготував — оригінально, привабливо, функціонально. Минуло три роки. Справа почала приносити зиск, та компаньйон Валентина «посунув»... Батько вдруге обладнав знову-таки орендоване приміщення, щоб син випікав свою улюблену піцу... І все одно майстер продовжував шукати щось таке, що приносило б ще й задоволення.

І ось у 2004 році сестра Валя, яка вже мешкала у Франції, запросила брата, щоб нарешті побачив, що «таке справжня кондитерська». Звичайно, до того їздив за кордон у сусідні країни, але французька столиця та її атмосфера справили на юнака величезне враження. Сестра працювала у всесвітньо відомій кондитерській фірмі «Поль». У них є програма підвищення кваліфікації. Валентин записався на місячні курси з вивчення французької мови. Розмовну опанував. І це дало можливість разом із сестрою ходити на роботу і водночас проходити практику.

Коли добігав строк візи, йому пропонували: «зникни» на п’ять років, як роблять молоді іноземці, а тоді матимеш право на громадянство. Не захотів. Удома — батьки, кохана дівчина, друзі... Вирішив набуті знання застосувати в Україні. Коли приїхав, то заявився у французьке Генконсульство: мовляв, я повернувся. Відтоді з візами проблем не було. І Валентин час перебування за кордоном використав сповна — навчався, практикував, опановував тонкощі.

Плани у хлопця були амбітні: прагнув організувати виробництво, яке б носило його ім’я. Бо, до прикладу, у Франції, якщо в тебе авторська кондитерська, то за якість відповідаєш своєю репутацією. І він зареєстрував торгову марку «Штефаньо». Почав, що називається, фантазувати професійно. Ужгород візуально подобається всім. А він захотів, щоб його скуштували ще й на смак. Так 2010-го «народився» торт «Ужгород».

— Ця ідея вистрелила так, що я просто не готовий був до такого успіху, — каже Валентин. — Продажі настільки зросли, що не було жодного обласного центру в Україні, де б не купували цей торт. Тоді я зрозумів, що не зможу контролювати виготовлення більш як тисячі тортів. І вже 2013-го почав продавати франшизу. Тобто хто її придбав, продає все за моїми правилами.

Нині у Валентина широкий асортимент кондвиробів: від торта, різноманітних тістечок до шоколадних цукерок. А через карантин почав випікати ще й різні сорти хліба: «Це нас і витягнуло у часи пандемії».

Що більше віддаєш...

У нього чудова сім’я. Дружина Вікторія — професійна художниця. Графік. Закінчила Закарпатську художню академію. Розробила весь дизайн приміщень і упаковок. І досі цим займається. На весілля наречений виготовив їй сукню з тістечок «Крокембуш» (знадобилося півтори тисячі булочок!), а корону, намисто і букет — із карамелі.

Вона нагородила чоловіка чудовими дітьми! 2007-го народилася донечка Ванесса. Валентину саме того дня вручали окремий приз за участь у французькому національному конкурсі кондитерів «Крокембуш». До речі, до тих змагань іноземців не допускають, але для українця Штефаньо зробили виняток «за сміливість на рівні із французами брати участь у виготовленні такого складного десертного тістечка».

Через десять літ, 2017-го, народився син Вінцент. «У мене, як і в батьків, — каже Штефаньо, — однакова різниця між дітьми. І всі імена, які є і будуть, починаються на літеру «В».

Про конкурси Валентин розмовляє неохоче. Може, через те, що їх — величезне число. Але на моє настійливе прохання таки називає найважливіші. Зрозуміло, першим був уже згадуваний у Мішкольці. Два у Франції: 2005-го і 2007-го «Крокембуш». Тоді ж — відбірковий тур в Україні на чемпіонат світу. Через рік разом із сестрою стали учасниками чемпіонату кондитерів світу. Торік відзначені національною ресторанною премією «Сіль», а загалом ввійшли до двадцятки найкращих кондитерів України...

Валентин — щедрий благодійник. «Що більше віддаєш, то більше отримуєш, — каже щиро. — Бог поверне тобі. Любов і щастя за гроші не купиш!..»

Він запропонував підприємцям (робить це і сам) переказувати 3% від продажів торта «Ужгород» на рахунок маленького Павлика Мотички із села Синевир, в котрого страшна й дуже рідкісна хвороба. Гроші збирають на дуже потрібні йому й дорогі ліки вартістю два мільйони доларів. Уже зібрано майже половину суми.

Також Валентин помагає хлопчику-рому стати кондитером, дітям зі школи-інтернату на свята розвозить тортики й паски, чинить інші добрі справи.

— А як депутат?..

— Входжу до складу найважчої комісії — з питань ХКГ. Проблем — не злічити. Але працюємо.

Успіху, Валентине, у всіх починах!

Ужгород.

Фото Михайла ДороговиЧа.