Травень-серпень 2014 року видалися надзвичайно трагічними для України, а надто для Волині. 22 травня під Волновахою загинуло 18 бійців дислокованої у Володимирі-Волинському 51-ї Окремої механізованої бригади, потім були десятки смертей наших земляків на Луганщині і Донеччині, пекельний вогонь Іловайська... Тисячі лучан мало не щодня приходили на Театральний майдан попрощатися із Героями. Сумна «Пливе кача», яка супроводжувала їх в інші світи, змушувала витирати сльози навіть тих, хто не знав, що вони у нього є. З багатьох траурних церемоній, на яких довелося побувати, найбільше запам’яталася та, коли прощалися з Рустамом Хамраєвим. Можливо тому, що він був з інтернаціональної родини: тато Шонійоз — узбек, мама Антоніна — українка, волинянка. А ще чимось він нагадував мені образ вірменина Сергія Нігояна, який загинув на Майдані, героєм якого був і Рустам.

Панахида по Рустаму відбулася 20 червня. Не раз потім приходив до його могили на Алеї почесних поховань на міському кладовищі в селі Гаразджа, до стенду загиблих героїв у центрі Луцька. І досить часто в обох цих скорботних місцях зустрічався з батьком Рустама Шонійозом Хамраєвим. Так, що одного разу той підійшов до мене і спитав, а звідкіля він мене знає. Розповів, що подвиг його сина мене і багатьох вразив, що вважаю за обов’язок і справою честі щораз віддавати свою шану його світлій душі.

«Через декілька днів після останнього від’їзду Рустама на Майдан я зайшов у його кімнату і, відкривши шафу, побачив, що Рустам на видному місці залишив свою армійську фотографію, зроблену під час складання ним військової присяги, і підписав: «Я давав клятву на вірність Україні 26.12.1993 р.». Раніше цієї фотографії там не було, вона була в альбомі. І тоді моє серце відчуло щось недобре, на душі стало якось тривожно», — напевне, в десятий, а може, і в сотий раз, переповів мені батько пережите тоді потрясіння.

Лучанин Рустам Хамраєв один із найактивніших учасників Революції Гідності. На Майдані був майже із самого його початку — кінця листопада 2013 року. Вступив до 14-ї сотні «Вільні люди». А після того як «беркутівці» її розбили — перейшов у 38-му. Під час вуличних боїв у Києві в лютому 2014-го стояв на барикадах і, ризикуючи життям, із-під куль снайперів діставав поранених та вбитих своїх побратимів, урятував двох медсестер, сам був поранений і отруєний газом. Отримав контузію. Незважаючи на поранення, не залишив ні барикади, ні своїх побратимів. Першу медичну допомогу отримав у Києві, згодом у Луцьку.

У березні 2014 року, ще не вилікувавшись, Рустам повертається на Майдан. Стає волонтером «МедАвтоМайдану (Об’єднаного)» («МАМО»), допомагає постраждалим на Майдані і сім’ям загиблих. Попри холод і необлаштованість живе в наметовому містечку. Після початку збройної агресії Росії проти України Рустам добровольцем, не сказавши ні слова рідним, оберігаючи від зайвого хвилювання батька з матір’ю, сина, рідну сестру, просто з Майдану відправився на схід боронити Україну.

«Рустам, який до кінця Майдану жив у наметі, був нашим ідейним натхненником і беззаперечним авторитетом, — розповідає побратим Хамраєва Олексій. — Після президентських виборів 25 травня 2014 року він зайшов до нас і сказав: «Хлопці! Є пропозиція їхати в Луганськ. Тепер там наші барикади, там наш Майдан. Я їду. Хто зі мною?». Так він загітував понад 20 чоловік. І 28 травня ми усі вирушили на схід. Він був патріотом України, фанатом (у хорошому значенні цього слова) України, дуже доброю людиною і хоробрим воїном».

А ось, що про Рустама Хамраєва розповідає його побратим Лев: «Якби не його мужність в ранок 20 лютого, кількість загиблих на Майдані була б значно більшою. Тоді один зі снайперів лежав під КамАЗом біля барикади з бетонних блоків на Інститутській і розстрілював людей. Рустам, не маючи зброї, фактично вступив у двобій з «беркутами» «чорної роти». Надзвичайно смілива була людина! Я б казав, безбашенний був! Не один раз дивився смерті в обличчя! Того ранку чотири рази куля пробивала стару армійську каску на його голові. Те, що залишився тоді живим, просто велике щастя... Рустам дістав із-під обстрілу медичку, врятував її від вірної смерті. Вона поповзла до тіла його друга і під кулями отримала інфаркт. Згодом дістав тіло свого друга, який лежав буквально метрів за 30 від тієї самої «чорної роти». Медсестру Таню також він дістав майже із-під ніг «беркутівців».

Боєць 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар» Збройних Сил України Рустам Хамраєв героїчно загинув 17 червня 2014 року під час бою в селищі Металіст під Луганськом. Передовий загін батальйону, де служив Рустам, отримав наказ висуватися у район селища Металіст (околицю Луганська) і визволити його від терористів. Ранком того самого дня потрапила в засідку і була полонена група «айдарівців» і десантників 80-ї аеромобільної бригади. Тож комбат «Айдару» відібрав і скерував найбільш досвідчених бійців, щоб визволити селище Металіст від бойовиків і звільнити наших бранців.

Дорогою група потрапила у засідку і вступила в бій проти добре озброєних терористів. Рустам з побратимами залишився прикривати бійців свого підрозділу, стримував наступ ворога, самотужки утримуючи позицію, але сили були занадто нерівні. У терористів танки, БМП, БТРи і важке стрілецьке озброєння, в українських воїнів — автомати і кулемети. Під шквальним вогнем терористів Рустам Хамраєв до останнього прикривав бійців, надав їм можливість перегрупуватися, і забезпечив відхід у безпечне місце. Він врятував їх ціною свого життя. І свою смерть він зустрів у тому бою достойно, як Герой, прийнявши основний удар на себе. Рустам був розстріляний з танка великокаліберним кулеметом. Розривні кулі розтрощили бійцю голову, тулуб і ногу. Рустам Хамраєв до останнього подиху залишався вірним військовій присязі, даній Україні і українському народові 26 грудня 1993 року (про це він завжди пам’ятав і дуже гордився тим, що присягав на вірність Україні).

Символічно, що в свій останній бій Рустам пішов під звуки Гімну України. Таким був дзвінок на його телефоні, встановлений ним 22 січня 2014 року в той день, коли на Майдані снайпери вбили його побратимів. Гімн України лунав перед останнім його боєм, під час бою, в останні хвилини життя і вже після того, як назавжди зупинилося його серце. Адже в час загибелі Рустама, 17 червня 2014 року, мама, тато, сестра постійно телефонували йому.

Він загинув під звуки Гімну України.. Тіло Рустама з поля бою наші бійці забрали лише через дві доби.

Як і співається в Гімні, душу і тіло він поклав за нашу свободу. «Мені пора, я вас всіх люблю!», — сказав він батькові по телефону, за дві години до своєї загибелі. Вдома у Рустама залишилися батьки, сестра та його тоді ще 12-річний син Алішер, який теж мріє стати військовим і, як тато, захищати Україну.

«Мій син любив Україну до самозабуття, — із сльозами на очах згадує мама Руслана Антоніна Хамраєва. — Казав: «Мамо, ти знаєш мене. Якщо потрібно буде, то я і голову покладу за Україну. А Крим ми відіб’ємо!

Обов’язково відіб’ємо! Нікому не дано право паплюжити, ганьбити і принижувати Україну». І обіймав мене. Згодом так і трапилося, як казав син, у прямому розумінні цього слова. Сина мені привезли без голови і частини тулуба. У бою він був розстріляний з великокаліберного кулемета. За свою любов до України він заплатив високу ціну».

«Україна — найкраща країна, тому що я в ній народився і живу... Немає на світі більшого щастя, ніж віддати життя за свій народ, за свою Батьківщину! — таким був передостанній запис Рустама Хамраєва у своєму записнику. І хоч і з великим запізненням, подвиг Рустама Хамраєва достойно відзначений. Герої не вмирають!

Луцьк.

На знімку: на могилі Рустама Хамраєва на кладовищі в селі Гаразджа завжди живі квіти.

Фото автора.