Полтавець Костянтин Волинський за фахом інженер-конструктор. Останні півтора десятиліття перед виходом на пенсію працював у місцевій філії Українського науково-дослідного геологорозвідувального інституту. Разом із колегами проектував технологічне обладнання для бурових. А ще раніше йому довелося займатися конструкторською діяльністю на кількох полтавських підприємствах.

Звісно, не може без смутку згадувати про те, що ті й інші «кити» промисловості обласного центру сьогодні ледь животіють або взагалі наказали довго жити. Невдовзі після того, як пішов на заслужений відпочинок, закрили і згадану філію НДІ. Та ще тоді, коли приходив туди на роботу, зустрічав у коридорах колишніх колег, які приносили і продавали... тістечка. Буревії часу звіяли їх із цехів, лабораторій, конструкторських бюро на ринки й базари. Однак тепер бодай їхні діти й онуки, котрі отримують належну освіту, на переконання Костянтина Володимировича, не повинні опинитися на узбіччі життя. І сповна використовуватимуть потенціал, насамперед інтелектуальний, для розвитку своєї країни, а не чужих...

Наш співрозмовник мешкає у Полтаві на Половках. Тобто у великому спальному мікрорайоні з такою назвою. Разом із дружиною — колишньою вчителькою — живуть в однокімнатній квартирі типової «постхрущовської» багатоповерхівки. Свого часу такі гніздечка в цьому мікрорайоні отримали чимало представників полтавської інтелігенції. «Ось у будинку навпроти донедавна жив знаний поет, а то пішов наш відомий художник, — зауважує Костянтин Володимирович просто під час розмови. — Ще більше тут інженерів і вчителів, які вже також на пенсії. Не скажу, що вони бідують, але живуть дуже скромно. Як і ми з дружиною».

Однак на своє життя пан Костянтин не нарікає. Власне, ставиться до нього філософськи, вважаючи, що на цій довгій ниві неодмінно трапляються і спади, і підйоми. Подекуди в розмовах, зізнається, доводиться навіть зупиняти ровесників або старших чи молодших пенсіонерів, які в усьому довкола схильні бачити тільки лихе. Та нагадувати їм про те, що й у «старі добрі часи» їхньої молодості не все було так добре...

Технічні та інші новинки для фахового інженера-конструктора, звісно, не дивина. Тож інформацію про довколишній світ черпає з різних джерел, зокрема й з Інтернету. Та від передплати друкованої преси, зокрема «Голосу України», не відмовляється. Бо якщо не за обсягами інформаційного потоку, то за глибиною аналізу фактів і подій, умінням виокремити головне «небульварні» газети істотно випереджають більшість нібито «сучасніших» електронних медіа.

У «Голосі України», каже, практично нічого зайвого не помічає. Хоча подекуди з огляду на географію важливих подій, починає знайомство з черговим номером парламентської газети навіть зі сторінки «Світ без кордонів». Не пропускає, звісно, й розділів політики. Так само, переконаний, не варто пропускати ґрунтовних публікацій газети на тему історії. Надто з огляду на те, що для таких, як він, людей поважного віку, котрі закінчували школи й виші за радянських часів, матеріали «Голосу України», по суті, відкривають справжню минувшину нашої держави без ретуші.

Завжди цікава для Костянтина Володимировича й аналітика, так би мовити, «на перехресті» політики та історії. Подібна до тієї, яку оприлюднює на сторінках парламентської газети знаний науковець і політик Володимир Литвин. Із ним та іншими авторами далеко не в усьому можна погоджуватися, та пожива для роздумів у їхніх статтях є практично завжди. Здавна звик стежити й за змінами в законодавстві, важливими нормативними документами, які публікуються в «Голосі України». Це потрібно, переконаний, хоча б для того, аби не послуговуватися чутками й коментарями некомпетентних осіб.

Окремо подякував Костянтин Волинський колективу редакції «Голосу України» за створену її журналістами, всіма працівниками під керівництвом головного редактора Анатолія Горлова книгу «30 років Незалежності». Власне, за своєрідний літопис непростих і водночас знакових кроків України до цього ювілею, що уособлює прагнення українців до волі й будівництва своєї держави протягом багатьох століть.

— Вважаю, що мені просто пощастило отримати цю книгу для своєї домашньої бібліотеки, — наголосив Костянтин Володимирович. — Бачу, який це титанічний і дуже потрібний усім нам труд багатьох творців понад 600-сторінкової книги. Спасибі за справді чудове видання! Після того, як перечитаю його сам, неодмінно передам родині сина. Нехай вона буде нашою сімейною, можна сказати, настільною книгою, яка дістанеться нащадкам. Бо без знання того, що було в далекому і близькому минулому, неможливо будувати майбутнє.

На завершення нашої розмови з читачем і передплатником «Голосу України» згадали й про те, що за ювілеями та святами настають клопітні будні з їхніми повсякденними справами та проблемами. Про одну з них Костянтин Володимирович попросив нагадати посадовцям і чиновникам усіх рівнів. Зокрема, йдеться про сумні наслідки «суцільної автомобілізації» наших міст. Адже сьогодні у Полтаві й не тільки автомобілі відбирають життєвий простір передовсім у найменш захищених категорій земляків — пенсіонерів, людей із інвалідністю, матерів із маленькими дітьми.

Переважно недешеві іномарки дедалі щільніше «обліплюють» під’їзди багатоповерхівок, прибудинкові й міждворові проходи та проїзди, а подекуди навіть дитячі майданчики. Про те, як між тими штучними перепонами доводиться маневрувати, скажімо, старим немічним людям, котрі не мають заміських дач і воліють пройти бодай кілька десятків метрів біля будинку або посидіти на лавці, дихаючи не тільки вихлопними газами, ніхто чомусь не думає. Віднедавна у Полтаві за велінням міської влади комунальники почали прибирати бетонні блоки-загорожі, які раніше встановлювали самі мешканці будинків для того, щоб їхніми дворами не гасали на автомобілях.

Подібні масивні «шлагбауми» — то, звісно, також незаконна «самодіяльність», яка іноді стає на заваді вчасному прибуттю «швидкої» чи пожежної машини. Та тепер, коли їх прибрали, деякі супервинахідливі автомобілісти просто об’їжджають дворовими проїздами вуличні світлофори... При цьому не лише порушують Правила дорожнього руху та норми здорового глузду, а й нерідко наражають згаданих «безкінних» мешканців багатоповерхівок на смертельну небезпеку. «Розумію, що спільнота автомобілістів стає дедалі більшою та впливовішою, — наголошує пан Костянтин. — Однак владі все ж пам’ятати треба не тільки про неї».

А на прощання Костянтин Волинський отримав від парламентської газети іще й своєрідний «гонорар» за цікаву розмову — сувенірну та іміджеву продукцію «Голосу України» (на знімку).

Полтава.

Фото автора.