Дід із внуками Оленкою та Іванком, 2004 рік.

З них уже скоро чотири десятиліття шанований ювіляр проживає в Ужгороді. Але у думках-споминах він завжди у своєму отчому краї — на зеленоокій Міжгірщині. Про свою душевну любов до малої батьківщини він яскраво написав у книзі мемуарів «Серпантини».

Ми прийшли до цього мудрого, інтелігентного чоловіка, який на все життя залишився педагогом, хоча працював на важливих адміністративних посадах. Він — цікавий оповідач і приємний співрозмовник. Часом поринає у спогади, а подеколи малослівний, але усміхнений і налаштований вислухати вас. Знає дуже багато й уміє в розмові навести яскравий приклад із пережитого. Тому ми вирішили послухати цього чоловіка, умудреного роками і життєвими серпантинами.

— Родом ви, Миколо Івановичу, із села Голятина. Чим дорогий рідний осідок?

— Передусім людьми. Я пишаюся своїми земляками — порядними, працелюбними, скромними, які поважають одне одного. А ще шаную їх глибокий розум. Село у закутку гір малочисельне, але дало аж п’ять докторів наук. Це три сини з нашої родини — Микола, Михайло та Дмитро Блецкани (перші два з яких, на жаль, уже покійні), мій брат Михайло Сюсько (теж пішов у потойбічний світ), а ще професор-філолог Микола Зимомря. До речі, його син Іван теж має докторський ступінь... Така кількість професорів і академіків з невеличкого села — погодьмося, своєрідний феномен. Один журналіст навіть пропонував перейменувати Голятин на Головате, бо у ньому споконвіку живуть мудрі горяни. І мені на схилі літ найбільш приємно зустрітися і поспілкуватися з односельчанами.

— Батьки. Про них часто згадуєте...

— Безперечно. Батько Іван Якович був ґаздовитою людиною: мав шість угрів (неповний гектар) землі, тримав одну-дві корови, коня, отару-марадик овець, іншу маржину. Трудився у поті чола і вдома, і на заробітках у багатьох краях Закарпаття, Словаччині, Боснії, здебільшого на лісорозробках. За війни його мобілізували у австро-угорське військо, потрапив у російський полон. У 1944 році його вивезли у трудовий табір під Нюрбергом, де в болотах прокладав осушувальні канали. Тут і підкосилося здоров’я, повернувся важкохворим і у 1948-му помер. З мамою Гафією Іванівною (дівоче прізвище Блецкан) мали семеро дітей, з яких двоє померли маленькими, бо не існувало жодної медицини. Батьки — це наші мудрі дороговкази. Найперше вчили добра, бути пристойними і трудолюбивими, щоб могли своїми руками і розумом здобувати все, що потрібно людині, в тому числі освіту. Я і брати Михайло та Василь закінчили виші і стали педагогами, а Михайлу ще й вдалося розкритися відомим ученим. Він був доктором філологічних наук, професором, академіком, майже піввіку віддав Ужгородському національному університету, підготував ледь не десяток кандидатів наук.

— Як стелилося ваше життя?

— Після семирічної школи в сусідній Новоселиці вступив до Хустського педучилища на вчителя початкових класів. Ходив у верховинському екзотичному одязі — домотканих полотняних штанах, вишитій сорочині та постолах, чим вирізнявся серед інших. У 1951-му став дипломованим спеціалістом, до речі, першим з голятинців, і почав педагогічну діяльність у Лозянській семирічці, в якій короткочасно був і завучем. Наступного року продовжив заочне навчання в Ужгородському учительському інституті, а згодом — у держуніверситеті у місті над Ужем. Через неповний рік мене перевели працювати у Волівський (колишня назва Міжгір’я. — Авт.) окружком партії, де займався питаннями діяльності шкіл, установ культури. І все-таки мене тягнуло до школи. На початку 1954-го довірили стати директором Ізківської семирічки, де трудився п’ять літ. Тут і одружився. Наречена Олена Могуч тоді працювала тут агрономом, а потім, закінчивши біофак УжДУ, у школах Колочави, Міжгір’я та Ужгорода. З Оленою Андріївною, на жаль, уже покійною, виростили сина Івана — історика, наукового працівника академічного інституту, та дочку Тетяну — лікаря.

Судилося директорувати у середніх школах Колочави та Міжгір’я. У 1965 році обрали секретарем Міжгірського райкому компартії, невдовзі був на посадах другого і першого секретаря.

— Що вважаєте основним досягненням за півтора десятка років на посту головного партфункціонера району?

— В умовах командно-адміністративної системи разом із колегами, керівниками колективів прагнув зробити все від мене залежне для блага Міжгірщини, насамперед розв’язувати болючу проблему — працевлаштування. І це вдавалося, бо в гірському краї з’являлися потужні підприємства — «Селена», «Електрон», заводи пластмас, технологічного обладнання. На новостворених виробництвах у 1980 році трудилося 4237 чоловік! Загалом у різних галузях було зайнято понад 12,5 тисячі осіб. Споруджувалися нові приміщення шкіл у Синевирі, Колочаві, Розтоці та інші соцкультзаклади. Тоді була прокладена нова шосейна дорога через Синевирський перевал завдовжки 15 кілометрів.

Завжди приємно згадувати тих, з ким довелося працюватися і творити. Водночас шкодую, що нині підприємства зачахли, і верховинці шукають джерела заробітку по білому світу. Маю надію, що люди матимуть роботу вдома, житимуть спокійно і заможно.

— Є державні нагороди?

— Маю значок відмінника народної освіти, медаль «За доблесну працю», а також орден Трудового Червоного Прапора за досягнення в соціально-економічному розвитку Міжгірщини. Але найбільша для мене нагорода — повага людей!

— Тоді модно було приймати делегації зі знаними особами. Хто найбільше запам’ятався?

— Це правда: обдарована Богом природа Верховини магнітом тягнула діячів різних сфер, за приїзду яких довелося бути гідом. Згадую незабутнього Івана Козловського, тоді соліста Харківського театру опери та балету і Большого театру в Москві. Коли на наше прохання у піднебессі тенор затягнув українські народні пісні, то, здавалося, гори здригнулися. Мав стрічі з авіаконструктором Олегом Антоновим, який створив понад 60 типів літаків, та Павлом Поповичем, першим космонавтом-українцем, який двічі перебував у польоті навколо Землі. Із зарубіжних осіб на пам’яті Роберт Максвелл, лорд парламенту Великобританії. До речі, сам він був уродженцем селища Солотвина і вважався газетним магнатом на туманному Альбіоні. З ним теж заспівали давню закарпатську «Челлена ружа трояка...». І все-таки найнезабутнішим виявився прийом поета Василя Гренджі-Донського — відомого земляка-письменника, громадсько-культурного діяча, літописця Карпатської України, котрий через переслідування радянською владою змушений був жити у Братиславі...

— А в обкомі партії...

— ...12 років був завідувачем фінансового відділу та керуючим справами. Потім 9 літ головним спеціалістом Представництва МЗС України в Ужгороді. На пенсії з 2003-го.

— Оглядаючись на пройдений шлях, як його оцінюєте?

— Скажу так: хоромів не нажив і за цим не шкодую. Старався жити чесно, робити добро людям. І його більше, хоча не заперечую, що в житті траплялися помилки, недоречності та прикрощі. Пережите не зміниш, над ним час розставляє крапки. Користуючись нагодою, хочу сердечно подякувати землякам, які не забувають. Усім верховинцям — найкращі побажання. І вартує також додати, що того, хто робить добро, люди поважають, а доля відводить довгий вік...

Ужгород.

Фото з архіву М. Сюська.