«Сєпари зробили засаду. Великі втрати». Це були останні слова із повідомлення, що 20 січня 2015 року Василь Григор’єв надіслав рідним. Потім зв’язок із ним обірвався. Хоча ніхто не хотів вірити, що назавжди. Тоді вдома ще не знали, що підлога, на якій стояли хлопці, буде підірвана десь за годину. А потім вони залишаться помирати під уламками. Повернутись за ними вже було нікому.

Лише за місяць по тому Василь все-таки повернувся додому, у село Нижнє Деражнянського району, щоб знайти спокій у рідній землі. Батька, який пішов добровольцем і служив у 90-му окремому аеромобільному батальйоні 95-ї окремої аеромобільної бригади, зустріла родина і троє осиротілих дітей.

Символом незламної мужності українських воїнів стала оборона Донецького аеропорту, котра тривала 242 дні. Серед тих, хто тримав її, було дев’ятеро військовослужбовців з Хмельниччини. Шестеро з них стояли до останнього дня і загинули 20 січня, коли був підірваний останній оплот спротиву.

А двома днями раніше на своєму посту загинув хмельничанин Дмитро Івах. Йому було лише 25. Від нього так і не вдалося почути, що відбувалось у тому пеклі. Пізніше про це розповіли ті, хто вижив. Рота Дмитра вперто протистояла бойовикам, щоб ті не закрили коридор до аеропорту. Саме ці хлопці тримали під контролем ту дорогу життя, котра з’єднувала «кіборгів» з нашими військами. Коли вкотре ділянку накрило «Градами», протистояти їм не було як. Злива осколків відібрала не одне життя наших хлопців. Один влучив і у Дмитра. Хлопець загинув миттєво.

20 січня останній раз вийшов на зв’язок і «Краб». Він теж встиг повідомити, що лежить поранений під завалами. Та забрати його звідти вдалось значно пізніше. Тільки після експертизи ДНК дізнались, що так загинув старший лейтенант Іван Зубков, який служив у 81-й окремій аеромобільній бригаді. Пізніше «кіборгу» із Деражнянщини присвоїли звання Народного Героя України посмертно.

Ні близькі, ні вся країна так точно і не дізнаються, як до кінця стояв помічник командира аеромобільно-десантного батальйону з оперативного забезпечення 80-ї аеромобільної бригади кам’янчанин Валерій Лізвінський. Зв’язок із ним обірвався ще 16 січня. Та він залишався живим, і вдома молились, щоб вижив, подав звістку. Але все обірвав вибух і завали у новому терміналі.

Додзвонитись до дружини встиг солдат, що був родом із села Буцні Летичівського району Руслан Присяжнюк. Сказав, що поранений. Але для дружини та сина це все ще була ниточка надії на те, що виживе, врятується, повернеться додому... Не зумів.

Того трагічного дня рядовий з 95-ї аеромобільної бригади Віталій Ремішевський із села Голосків Кам’янець-Подільського району мчав із бійцями на підмогу в термінал аеропорту. Та поблизу Пісків тактична група потрапила під обстріли бойовиків. В автомобіль, де був Віталій, влучив снаряд. Все і всіх розірвало на шматки.

А командиру роти 95-ї окремої аеромобільної бригади Володимиру Марковському, котрий був в тій же колоні, здавалось, пощастило. Він дістався до аеропорту і робив все, щоб врятувати хлопців, вивезти живих чи поранених із аеропорту, котрому залишалось стояти лічені години. Але ворог нещадно бив по автоколоні. Коли була підірвана одна із машин з пораненими, командир кинувся евакуювати хлопців до іншої машини.

Йому було лише 26, і він ні секунди не сумнівався, що мусить врятувати хлопців. Не встиг. Поруч розірвався смертельний снаряд.

Коли дружині кам’янчанина Руслана Коношенка повідомили, що 20 січня її чоловік зник безвісти, вона все ще сподівалась, що він виживе. Надія жила і після того, як з летовища пішов останній «кіборг». Та лише згодом стало відомо, що Руслана схопили терористи. Кажуть, за нашим кулеметником полював сумнозвісний Моторола. Озвірілі терористи розстріляли мужнього бійця.

Тільки за кілька місяців його тіло було ідентифіковане та доправлене додому, у Кам’янець-Подільський, де його зустріли мати, дружина, двоє синів та донька.

Солдату 90-го окремого аеромобільного батальйону Ігорю Білику зі Старокостянтинова вдалось пережити 20 січня. І в той день він ще не знав, що наступного потрапить під мінометний обстріл, з якого не вийде живим.

Їх не дочекались удома, рядових і командирів, зовсім юних і тих, у кого вже підросли сини та доньки, професійних військових і тих, хто пішов добровольцем на війну. Вони були такі різні. І такі схожі в одному — всі стали «кіборгами», людьми незламного духу і непохитної вірності Україні.