Нанесли туди безліч ковдр та подушок, матраців та покривал, теплих речей, води, одноразового посуду, туалетного паперу та серветок. Облаштували такий собі схрон.

Будинку, розташованому в одному зі спальних мікрорайонів Миколаєва, років за 60. Навіть не знаючи про це, вік його дуже легко визначити. Бо дах не ремонтувався тривалий час, поки геть не зруйнувався; дерева не кронувалися, поки їх не пошкодило вітром; прибудинкова територія ніколи не знала ремонту. І ці спільні проблеми об’єднували час від часу сусідів 32 квартир у мирний час. Допоки остаточно не об’єднала війна.

Нам пощастило, що підвал нашого під’їзду орендував «Ремонт взуття» з чуйними господарями Сергієм та Валентиною. Вони віддали нам ключі від підвалу та сказали: «Хазяйнуйте, як зможете». Два невеличкі приміщення та окремий санвузол – саме те, що треба для підвального щастя, коли не тримають ноги, руки тремтять, мозок відмовляється усвідомлювати ситуацію, коли паніка та невизначеність. У першій кімнаті розмістилися старші люди. В другій – умовна молодь, яку об’єднало проживання на четвертому, найвищому поверсі. Поверсі, якій міг би найбільше постраждати в разі атаки.

Спочатку взагалі було незрозуміло, коли та з якого приводу треба спускатися до підвалу. Тривогу – не чути, вибухи – чути. Але чи потрібно при цьому ховатися, незрозуміло. Це вже зараз ми – «великі специ» з приводу визначення вибухів завдяки нашому приколісту-очільнику області Віталію Кіму. «Ми з України, – віщає він для нас по декілька разів на добу. – Три бабахи – наші, один – їхній. Щоби не помилятися, сигнал тривоги встановлюйте в телефон». Встановили і тривогу, і Кіма, і міського голову Сєнкевича, і голову облради Замазєєву. Порадувала влада в узгодженності. Тепер все відбувається одночасно. Тривожні сигнали чуємо телефоном та вулицею, на них й орієнтуємося.

Відверто кажучи, тісне існування з сусідами різного ступеню адекватності інколи тривожило більше, ніж повітряні виклики. Кімната (для дорослих) орієнтувалася протягом перших трьох днів на інформацію «одна бабка сказала». Відповідно, чи не кожен причитав зі стонами та схлипуваннями: «Та що ж це робиться, та куди ж вони дивляться, та коли ж це закінчиться».

Закінчилося все хоч і не скоро, але кардинально. Коли зрозуміла, що панічним атакам слід реально протистояти. Не медичними методами, а корпоративними, сусідськими. Бо поводилися мої сусіди точно не за законами воєнного часу. Впускали кого завгодно до сховища, сварилися з політичних мотивів, розмовляли в підвищеному тоні, з’ясовували давні образи. Перша кімната постійно сварилася з другою. Навіть зачинення дверей між підвальними «світлицями» не примирили одну з іншою. Непримиримі.

Довелося втрутитися. Розробила правила поведінки в укритті, запропонувала всім ознайомитися та дотримуватися їх. Сусідка принесла шашки, я – літературу. Аби у кожного було заняття. Щоби не займалися тими голосіннями. Ключ від підвалу тепер у мене. Отже, все гаразд.