У Бородянку почали пускати пресу вже після оприлюднення звірств «русского міра», залишених у Бучі та Ірпені, наприкінці першої декади квітня. Офіційні джерела називали це місто продовженням злочинів рашистського серійного вбивці.

Білі з чорними підпалами та зруйнованими поверхами багатоповерхівки (на одній – мурал з українського орнаменту) забудови десь початку 90-х у центрі міста, розстріляний бюст Кобзаря на площі, кучугури розтрощеної цегли, заліза, скла вздовж головного проспекту… у промінчиках весняного сонця... І це не постановка, як кричать російські керманичі. Це українська Бородянка після гарячих обіймів путінських «асвабадітєлєй».

Люди, здебільшого похилого віку, які пережили окупацію армії рф, приходять по допомогу до наметів ДСНС. Найбільше у попиті – ліки, корм для домашніх улюбленців і спілкування.

Прошу жіночку, що прийшла сюди по воду, розповісти про пережите. Крізь скло її окулярів бачу сльози. Тремтить підборіддя. Слова поглинає спазм горла. Вона відмовляється жестом руки... 

А ось баба Юля одразу йде на контакт. Каже: було лячно, дуже «бахкало», не могли довго вийти з підвалу та із двору теж. Бо на «Форі», яка межує з ним, сидів їхній снайпер. Позіхає, мовляв, евакуюватися із дочкою завадив «бізнесовий якір» – 60 кліток з елітними шнауцерами. Її родина вціліла, собаки - частково.

Із чоловіком, одягненим у типовому стилі сільського мешканця, проте з охайно підстриженою сивіючою борідкою, вітаються майже всі перехожі. Олександр залишився у Бородянці разом із дружиною та лежачими мамою та тещею. На моє запитання про окупацію районного центру рашистами одразу чітко рапортує: «У перший день зайшла колона з 81 одиниці техніки, потім друга – з 80...». Так, він рахував й передавав куди слід… Про це мені – без подробиць. Каже, «заходів» було три. В’їжджали у Бородянку «асвабадітєлі» на броні, веселі. Стріляли вліво, вправо «по приколу». А 31 березня відступали вже люті…

І «у гості» в дім родини Олександра біля залізничного вокзалу навідувались теж тричі: 10 березня їхня «ввічлива» розвідка шукала зброю й питала про націоналістів, 17-го – заходили «чемні» буряти, а 21-го – «жорсткі чорні люди з Кавказу на БТРі заїжджали». Тоді півгодини «гортали» мобільник мого співрозмовника. Напруга була ще та – згадує він…

«Поводились вони по-різному, але користувалися однією методичкою, – усміхається чоловік. – Бо щоразу оті заслані з московії «денацифікатори» запитували одне й те саме: де тут у вас бандерівці на велосипедах з лісу? А я думаю собі – ви взагалі на двох колесах по лісу самі їздили? Та про що з ними говорити було? Дикуни. (Проходимо повз бюст Шевченка). Ось бачите. У Бородянці два меморіали поруч стоять – воїнам-афганцям «Мама, я повернувся» та воїнам АТО. Перший вони не чіпали – афганців поважають. А «атовців» розстріляли, як Шевченка».

Фото автора та Андрія НЕСТЕРЕНКА.