Буквально за день, як в їх дім влучив рашистський снаряд, вони таки встигли виїхати з міста.
Олена щойно повернулася до дому, який будував ще її батько, а розбудовували вони з чоловіком для синів. Тут гуляли весілля, згодом бавили онуків Настю і Сашка. У їх дружньому родинному колі під ірпінськими соснами ми збиралися у мирний час, пригощалися виноградом з Оленчиного саду, смакували рибу, наловлену Сергієм, спілкувалися, мріяли, планували. А минулого літа друзі з Ірпеня відпочивали на моїй батьківщині,в Очакові… Це було у той, іншій нашій історії і історії нашої країни, коли небо над Київщиною і Миколаївщиною не вибухало, російська-українська війна на Донбасі здавалася далекою і малечі забороняли ходити у підвал, бо то не місце для дітей…
Після визволення Ірпеня, як тільки дозволили, Сергій із синами повернулися розчищати свій важко поранений «русскім міром» дім. Днями Олена написала свій третій (від кінця лютого) публічний допис у Фейсбуці:
«Нарешті я вдома! Минуло трохи більше двох місяців, як нам довелося залишити свою домівку. За цей час наш форпост і наша точка сили завдяки "асвабадітєлям" перетворилась на суцільні руїни. Про те, як тут було гаряче – кричить кожен сантиметр. Сліди запеклих боїв всюди. Навколо зруйновано майже всі сусідські будинки. За місяць, що мої хлопці тут були без мене, без води, газу і світла, при +6 у холодній кімнаті без вікон (лише плівка на вікнах замість скла), вони зробили дуже багато! Розчистили будинок і все навкруги від уламків, битої цегли і скла. Безмежно вдячна кожному, хто долучився, аби допомогти їм, знайомим і не знайомим людям! Важко і боляче дивитись на уламки нашого життя...
Радує око лише весна, яка починає вирувати навколо. Повернулися птахи і майже як у довоєнні часи співають свої серенади, квіти милують око яскравими барвами, а сьогодні у гості завітав їжачок... Все здається майже нормальним, все, окрім відчуття війни і постійної тривоги за наших захисників. Бережи їх Боже! Нехай повертаються живими до своїх рідних!».
А згодом, після реакції людей на цей допис, додала ще один:
«Щиро дякую всім друзям, знайомим і не знайомим людям, які писали, дзвонили, співчувають нашій біді, пропонують допомогу. Нам дійсно буде складно відновлювати дім, бо коштів на це немає, державний механізм компенсації також поки не відомий.. Але я не впевнена, що маю моральне право виставляти номер картки у той час, як наші захисники потребують нашої підтримки! Можливо пізніше, після нашої перемоги, я й проситиму про допомогу, друзі. Але не зараз!
Вірю у Збройні Сили України і нашу перемогу!».
P.S. від редакції
Автор цього тексту – Олена Івашко – власний кореспондент «Голосу України» по Миколаївської області, коли рашисти почали бомбити її рідне місто, залишалась у Миколаєві, продовжувала писати навіть у бомбосховищі. У тому підвалі вона організувала і підтримувала сусідів своїм почуттям гумору і вірою у ЗСУ та Перемогу. Досі, як би не було «і важко, і тяжко» наша Івашко передає інформацію з місця подій свого регіону.
