Тоді, восени 1920 року, Україна лежала в руїнах після революцій та війн. Ще палали селянські повстання і, здавалося б, людям не до музики. Однак попри спартанські побутові умови, у «телячих» залізничних вагонах, артисти проїхали з концертами від Києва до Одеси. Більшість виступів минули з успіхом. А Стеценко, за свідченнями Тичини, за найскладніших обставин зберігав спокій і підтримував дух капелян упродовж цих двох місяців.

...Кирило Григорович — композитор, хоровий диригент, педагог, громадський діяч, протоієрей УАПЦ — народився 24 травня 1882 року в селі Квітки на Черкащині в бідній багатодітній сім’ї сільського маляра-самоука. Саме від нього малий успадкував талант художника, а від матері — любов до музики і співу.

У родинному колі Кирило долучився до народної пісні, а в церковному хорі — до гуртового співу. За красивий голос дяк виділяв хлопчика серед інших дітей і навчив його нотної грамоти. Надалі Кирило розвивав обидва свої таланти: 1892-го вступив до київської художньої школи М. Мурашка та до Софійської бурси (духовної школи).

У бурсі поглибив музичну освіту та самотужки навчився грати на фортепіано. Міг добирати на слух будь-яку почуту мелодію. У тринадцятирічному віці хлопець став не просто провідним хористом, а диригентом учнівського хору.

А коли після закінчення бурси в 1897 р. постало питання про подальшу освіту Кирила, то єдино прийнятним варіантом, з огляду на брак грошей у сім’ї, було обрано навчання в Київській духовній семінарії. Юнак підробляв помічником регента в Михайлівському монастирі, тож міг користуватися багатою нотозбірнею монастиря, проводив вільний час за фісгармонією, розучував класичні музичні твори.

Значний вплив на емоційно-духовне становлення юнака справило знайомство в 1899 р. з великим українським композитором М. Лисенком. Участь у капелі під наставництвом Миколи Віталійовича прилучила семінариста до світської та народної музики, ввела в середовище людей, які сповідували ідеї розвитку української культури, а також сприяла визначенню шляху в музиці — вивченню фольклору й фаховому

вибору (замість духовного сану — народний учитель).
Тож випускника семінарії (1903) Кирила Стеценка призначили вчителем музики і співу Київської церковно-вчительської школи. У літній канікулярний період молодий педагог викладав співи на периферійних учительських курсах (у Білій Церкві, Таращі, Лубнах). Розуміючи, що семінарської музичної освіти замало, у 1904 р. вступив до Музично-драматичної школи М. Лисенка.

Уже в 1906 р. К. Стеценко видав одну з перших у Наддніпрянській Україні репертуарну шкільну збірку «Луна», до якої ввійшли його власні твори, а також зі смаком дібрані дитячі пісні інших авторів та народні пісні. Він також створив народний хор, який став дуже популярним, організовував хорові концерти. Сам молодий керівник мав широке визнання як диригент.

Демократично-світське спрямування діяльності педагога викликало підозри з боку влади, і 1907 р. його заарештували й вислали до російського містечка Александровська-Грушевського (тепер Шахти Ростовської області). Стеценко намагався вирватися з глухої периферії і таки отримав місце вчителя співу в білоцерківській гімназії. Створив два учнівські хори в тамтешніх гімназіях, працював над власними творами, над обробками народних колядок і щедрівок.

У 1909 р. повернувся до Києва, де викладав в учительському інституті та фельдшерській школі, а також у гімназіях, підпрацьовував регентом, виступав як музичний критик. Однак матеріальна скрута (утримання великої родини) та погіршення здоров’я змусили Стеценка переїхати (1910) до містечка Тиврів, що на Поділлі, де обійняв посаду вчителя співів духовного училища.

Та розв’язати матеріальні проблеми не вдалося, і він погодився наприкінці 1911 p. на парафію в с. Голово-Русаві на Поділлі. Тут продовжував суспільно-освітню роботу: завідував парафіяльною школою, керував шкільним і сільським хором, збирав матеріал до «Шкільних співаників», працював над «Методикою шкільного співу», інколи писав нові твори, читав лекції з методики співу на вчительських курсах у Ямполі.

Після повалення царизму восени 1917 р. Стеценко повертається до Києва і, за свідченням дружини, в нього починається «найсвітліший період у житті». Це був час приходу до влади українських урядів, діяльність яких відкривала широкий простір для нововведень.

І за радянської влади Стеценко продовжив свою багатопланову роботу. Працював у кооперативній культурно-просвітницькій спілці «Дніпросоюз», сприяв створенню оркестрів, хорів, видавництв, бібліотек, музичних товариств.

Однак матеріальна скрута знову брала своє. Заради виживання родини композитор змушений був погодитися на парафію в с. Веприк поблизу Фастова, де окрім священицьких обов’язків зорганізував театральний гурток і хор, які з успіхом гастролювали районами Київщини.

Навесні 1922 року в країні лютували епідемії, у Веприк прийшов тиф. Причащаючи хворого селянина, Стеценко заразився і не зміг подолати хворобу. Композитор помер 29 квітня 1922 р., зовсім трохи не доживши до свого сорокаліття.

Лариса ПАНАСЮК, співробітниця Музею-квартири Павла Тичини.