Скромні і непомітні. Самовіддані і старанні. Про одну з таких — диспетчера оперативного відділу Комунального некомерційного підприємства «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» Капітоліну Кловську розповіла прес-служба КНП на офіційній сторінці відомства у соцмережі. Не втрималися, щоб не поділитися публікацією з численною армією прихильників і читачів «Голосу України».

– На "швидкій" я з 1964 року. На той час тут працював мій батько водієм на першій протишоковій бригаді, – розповідає жінка, – і моя сестра уже була медпрацівником і теж на "швидкій". А у мене медичної освіти ще не було. Я закінчила восьмий клас, перейшла у школу робітничої молоді. А тоді було таке правило, що ти маєш навчатися і працювати. Жили ми на вулиці Леніна (тепер Богдана Хмельницького), 44, навпроти станції швидкої допомоги. Приймала мене Наталія Андріївна Ленгауер (головний лікар КСШМД 1948-1975). Прийшла я увечері, а у неї кабінет був завжди відчинений. Я заглядаю, вона знала мене, побачила і запитує: «Капо, ти до тата прийшла?» А я кажу: «Ні. До вас. Хочу проситися на роботу».

Наступного дня я уже стажувалася у диспетчерській. Тоді можна було працювати диспетчером без медичної освіти. Після закінчення школи робітничої молоді я вступила до медучилища і так і залишилася тут працювати.

– Свій перший робочий день пам’ятаєте?

— Як не пам’ятати? Я ж мало що знала. Що є запалення легень, знала. А що таке пневмонія, не знала. Але записала собі на аркушику і пішла розпитувати… Я ще довго так робила. Записувала усі незрозумілі терміни. І так вчилася. Сестра старша дуже допомагала.

– Ваша дочка, Наталія, теж працює в диспетчерській. Це ви їй порадили?

— Ні, вона самостійно обрала. У неї технічна освіта і медична. Вийшла заміж, дітки, не хотіла здавати у ясла, садочок. От ми і вирішили, що будемо працювати у різних змінах та доглядати за дітками вдома. Так і у сестри було. Ми дітей своїх і онуків усі разом виховували, доглядали. Різниці у нас не було – це мій, це твій. Якщо є щось у нашої, то і сестриному сину треба. І вона так само завжди робила. Усім діткам усе порівну купувалося, пригощалося… Тепер онука уже у магістратурі навчається.

– Тобто, у вас дружна сімейка?

— Дуже дружна! На станції навіть жартували, якщо мене бачили без сестри: «Що це ти одна?». Ми на роботу разом ходили. Працювали у диспетчерській і на виїзних бригадах. Може трохи складнувато, але виїзди потрібні нам. Це цікава і корисна практика. Вона підтримує професіоналізм.

– Що псує настрій на роботі найчастіше?

– Я згадую час, коли починала працювати. Молоденька, недосвідчена дівчинка. Мені подобалася робота. Подобалося те, що ти робиш добру справу, що тобі вдячні. З тих часів я не можу пригадати, щоб хтось із тих, хто телефонує, грубо розмовляв з диспетчером, нецензурно лаявся без причини…

А тепер… Телефонує людина. Ти з нею починаєш розмовляти, з’ясовуєш якісь нюанси і раптом нариваєшся на нецензурну лайку. Тебе можуть обізвати такими словами!.. Молоденьких дівчаток диспетчерів часом ледь не до нервових зривів доводять…За що?

– Позатим ваша справа заспокоїти пацієнта. Це теж частина професійності.

– Так. Але не завжди це виходить. От телефонує п’яний і кричить, що йому… тільки вслухайтеся — треба похмелитися… Ти йому спокійно нагадуєш, що це екстрена медична допомога, і він телефонує не за адресою… Ти такого наслухаєшся! Скільки років працюєш, стараєшся допомогти людям. Хіба ти заслужив таке ставлення?

– Зрозуміло — це найбільш травмуючі для вас робочі моменти…

– Дуже. Я не можу привчити себе спокійно ставитися до такого хамства. Якщо по-доброму, то виходиш навіть за межі своїх професійних обов’язків. От буває телефонують з приміських міст та сіл і пояснюють, що не можуть додзвонитися до обласної екстреної, або грошей нема на телефоні, дуже просять допомогти. І допомагаєш. Записуєш все, що треба і телефонуєш на область, навіть за свої гроші, якщо зв’язок по мобільному. Бо людина ввічливо тебе попросила, і ти для неї готова це зробити. Буває, шукають телефони якихось інститутів, клінік. І тут, якщо є час, іду до відділу госпіталізації, прошу підказати ці телефони...

Нервозності у суспільстві дуже багато. І для того теж є причини. От взяти роботу поліклінік. Раніше при них була невідкладна медична допомога. У дитини температура, мама стривожена - ми могли їй викликати невідкладну і знали, що до дитини прийде педіатр. Або люди похилого віку, які не можуть вийти з дому. А у них зашкалює тиск. Чи забули випити ліки, чи їх нема на момент дзвінка. Я даю їм телефони поліклініки… А чи додзвоняться вони, чи ні? Хіба вони не заслужили, щоб до них у критичний момент прийшов лікар додому?

– Які людські історії залишили найбільший слід у вашій душі?

– Я тоді ще не працювала на швидкій, але знаю від мого батька і сестри про Куренівську трагедію. Згадую, з яким завмиранням серця слухала їх розповіді про ті події, бо вони все те бачили на власні очі, рятували людей. Може це теж вплинуло на вибір професії. Вони розповідали, що Наталія Ленгауер особисто керувала порятунком постраждалих на місці. Мобільних тоді не було… Вона з рацією… А робилося страшне. Мій батько виносив поранених, транспортував їх до лікарень. Я якось бачила документальний фільм про ці події. Дивлюся: у кадрі бригада швидкої на машині ЗІЛ — перша шокова… І що ви думаєте? Я впізнаю свого тата! Молодий, худенький. Він допомагає бригаді переносити постраждалого… Скільки людей тоді загинуло! Витягали з багнюки окремо руки, ноги… Працювали там молоденькі солдати. Їм теж потрібна була наша допомога - кому нашатир, кому заспокійливе, кому і укол. Не усякі нерви таке страхіття витримають.

Так склалося, що працювала на зміні, коли колони головпоштамту обвалилися. Усі наші бригади терміново виїжджали. Велетенські глиби розчавили людей, багатьох покалічили.

А ще згадую 26 квітня 1986 року, як дізналася про аварію на ЧАЕС, але на той момент я не зрозуміла цього… Це уже пізніше до нас дійшла інформація. А було таке. 26 квітня до нас, на швидку, забігла жінка. Була вона у нічній сорочці, уся розкуйовджена, в очах – жах. Вона почала плутано розповідати, що перепливла човном через Прип’ять, просила допомоги…

Ми подумали, що вона психічно хвора, викликали до неї психбригаду. Лікарі її оглянули і кажуть: «Ні, вона здорова. Там, у Чорнобилі, щось дуже страшне сталося».

Потім уже по крапельці почала доходити правда. І тільки тоді я зрозуміла, про що нам та жінка розповідала, і який шок у неї був…

Мій чоловік — ліквідатор Чорнобильської аварії. Тричі там був. Багато розповідав про ті події.

– Як прийшла до вас війна?

Я відпрацювала зміну. 24 лютого зібралася в поліклініку до стоматолога. Телефонує дочка: «Мамо, ти де?» Відповідаю, що йду до стоматолога. А вона: «Мам, який стоматолог! Війна почалася!».

Для мене це було як грім серед ясного неба. Я не вірила, що таке може статися… Рано-вранці я чула якісь вибухи, але не надала значення… Дочка поїхала на роботу. А ми з чоловіком поспішили - до онуків та правнуків.

– Що б ви побажали колегам?

Миру! Тільки миру і здоров’я! Більше нічого не треба. Все інше додасться…

«Голос України».