На знімку: Геннадій Гулько передає Раїсі Васюрині копію документа про смерть дядька Миколи. 

Через 80 років відкрилася таємниця загибелі уродженця волинського села Скірче Миколи Ковальчука. Тривалий час рідні вважали, що його разом із сотнями інших бранців, переважно засуджених за свою патріотичні позиції, розстріляли 23 червня 1941-го в Луцькій тюрмі кати НКВС. Однак його історія склалася інакше.

Похоронка прийшла через 80 років

Від літа 1941-го, як у Скірче востаннє бачили Миколу Ковальчука, минуло вже понад 80 років. Давно відійшли у засвіти його друзі і однолітки, не залишилось і членів родини, які спілкувалися з ним. Не збереглося і жодного фото. Однак пам’ять про нього живе. У цьому ми переконалися, відвідавши 9 лютого в селі Скірче Луцького району його племінницю Раїсу Васюрину. Вона – дочка молодшої Миколиної сестри Домнікії. Прийшла на зустріч і Раїсина сестра Майя.
 
Нашого приїзду жінки чекали з нетерпінням, готувалися до нього, Раїса Вікторівна навіть зробила відповідні записи. Але обійшлася без них, в пам’яті все це прокручено сотні разів. Доля дядька хвилює її із самого малечку.
 
Але перш ніж вислухати племінницю Миколи Ковальчука, розповімо про мету нашого пошуку, ініціатором якого став голова обласної організації ветеранів України, почесний краєзнавець України Геннадій Гулько. 
 
«В електронних джерелах з’явилася інформація, що в Німеччині, біля Бремена, під час підготовки майданчика для проведення будівельних робіт, знайдено місце захоронення радянських військовополонених і людей, які були вивезені на роботу в Німеччину. Від міністра закордонних справ Дмитра Кулеби було завдання з’ясувати, чи є їхні родичі на території України. Серед похованих там –  і Микола Климович Ковальчук 1915 року народження, який перебував у таборі для військовополонених ШТАЛАГ-XVIІ–B. У таких таборах утримували військовослужбовців рядового і сержантського складу. В надісланому в Україну документі про смерть, складеному майже 80 років тому, зазначається, що наш земляк помер від хвороб 4 листопада 1942 року. Вказувалося і місце його народження – село Скірче тодішнього Сенкевичівського району, ім’я та прізвище батька, рід занять – бауер (господар-землевласник). Рідних двох інших українців з Львівської і Київської областей, які були похоронені в цій могилі, вдалося розшукати. Наша активістка Євгенія Харків розшукала у селі Скірче і вас», – ділиться відомою йому інформацією краєзнавець.
 
Можна зрозуміти почуття Раїси Васюрини – племінниці померлого в застінках ШТАЛАГу воїна, яка вперше за скільки років бере в руки свідоцтво про смерть рідної їй людини, відомості про яку обірвалися ще в 1941-му. 
 
«У Миколиних батька Клима Максимовича і матері Марфи Калістратівни було семеро дітей, – помітно хвилюючись, розповідає жінка. – Дядько Микола одружився, але прожили вони з жінкою зо три місяці і розійшлися. Не склалася в них сім’я. Він працював у Луцьку на якомусь заводі. І, як казали, його забрали в тюрму. Мама і ми всі вважали, що його разом з іншими в’язнями там розстріляли. І аж тепер дізналися, що його останки віднайдено в Німеччині біля Бремена. Єдине, що хотілося б нам, якщо б можна, переправити їх сюди і перепоховати на кладовищі, де покоїться вся родина».

Стару хату дядька Миколи бережуть як пам’ять про нього

Усі ці роки рідні не забувала про безслідного зниклого Миколу Ковальчука. На старому кладовищі на пам’ятнику на могилі матері Марфи Калістратівни брат Іван викарбував на пластині з нержавіючої сталі його ім’я та брата Петра, який теж зник безвісти на фронті. Тепер священик у Пасхальну поминальну неділю ходить по кладовищу, освячує могилу і поминає їх разом із матір’ю. Рідні поминають їх щораз і в церкві. Його прізвище є і на одній з плит біля пам’ятника загиблим односельчанам у Скірче. Рідні навіть зберегли хату, де народився Микола Ковальчук. На тому обійсті на вулиці Суховоля, 5 нині побудувалася і живе з чоловіком та двома дітьми дочка Раїси Васюрини Світлана. Облаштовуючи господарство, вони вирішили зберегти цю невеличку хатинку, якій уже 125 років. Її стіни теж зберігають пам’ять про рідних людей, який вже немає.
 
Намагався допомогти нам і брат Раїси Вікторівни Анатолій Каліщук, який багато років очолював передове в області колективне господарство в селі Мирне. Почувши про повідомлення, яке надійшло з Німеччини, негайно зателефонував нам. Свого часу, як розповів, зустрів чоловіка, який нібито сидів з його дядьком Миколою в одній камері в Луцькій тюрмі, і той навіть ділився з ним однією ковдрою. Правду говорив той чи ні, сьогодні важко перевірити. Як вважає ініціатор цього пошуку Геннадій Гулько, рідні могли просто не знати, що напередодні війни Миколу призвали в Червону армію, а його зникнення пояснили, скориставшись чутками про ув’язнення і розстріл 23 червня 1941 року разом із бранцями тюрми. Не занесено його ім’я і в «Книгу Пам’яті України», де містяться дані про загиблих у Другій світовій війні. Однак те, що Микола Климович воював проти фашистів – це доведений факт. Ба більше, тепер стало відомо, що він потрапив у полон уже на третій день війни, 24 червня 1941 року.
 
До речі, схожа історія трапилася і з Павлом Грамотою із сусіднього із Скірче села Білосток. Його теж довгий час вважали розстріляним у Луцькій тюрмі. Проте дочці Раїсі (племінниці тещі автора цих рядків) пощастило дізнатися, що її батько загинув у Німеччині. Ось такі таємниці відкриває і, сподіваємося, ще відкриватиме наша історія.
 
Схвильовані почутим і побаченим залишились не лише ми з Геннадієм Гульком, а й заступник голови Луцької райдержадміністрації Валентина Рижук та начальник управління гуманітарної політики Луцької РДА Андрій Мельник, завдяки яким ця поїздка відбулася. 
 
«Сьогодні ми зрозуміли, що в історії є ще багато незрозумілого і недослідженого. Добре, що є такі люди, які бережуть пам’ять про своє родинне коріння», – вважає Валентина Рижук. 
 
«Важливо досліджувати історію не лише з книжок чи газет, телевізора чи Інтернета, а й через свідчення причетних до неї таких людей, як Раїса Васюрина. Незважаючи на вже солідний вік, вона пам’ятає про загиблих у тій війні рідних. Відчувається, що біль за їх втратою жінка пронесла через усе життя. Мамині слова про брата, що його земний шлях ніби завершився в Луцьку в червні 1941-го, запам’яталися їй з дитинства. Аж раптом через 80 років приходить вісточка, що він лежить на чужині, на території Німеччини. Добре, що є пам’ять, є результат цієї пошукової роботи, яку проводять краєзнавці», – підсумовує Андрій Мельник. 
 
Того дня ми разом з Раїсою Вікторівною побували на святих для родини місцях. І хоч прах Миколи Ковальчука лежить у братській могилі в Німеччині, душа його тут, на Волині. На рідній землі його не забули і згадуватимуть ще дуже довго. Бо він був воїном, який беріг нашу землю. 
 
P.S. Цей матеріал був підготовлений і надісланий в редакцію ще 20 лютого. А через чотири дні Луцьк був обстріляний рашистськими ракетами. Розпочалася повномасштабна війна. Знову гинуть наші воїни. Але хай кожен, хто боронить нашу землю, знає, що робить святу справу, яка ніколи не буде забута.

На знімку: документ, який засвідчує, що волинянин Микола Ковальчук помер у таборі для військовополонених ШТАЛАГ-XVIІ–B 4 листопада 1942 року.

Фото автора.