Одного лихого дня життя змусило цих людей нашвидкуруч спакувати все нажите у валізу, зціпити зуби і майже навмання обрати на мапі місце для наступної зупинки, а, можливо, й майбутнього дому... Хто зрозуміє їх краще, ніж такий же переселенець?
Кожен восьмий — приїжджий
Як розповів староста Костянтинівського округу Приютівської тергромади Олександрійського району Олександр Клімов, війна, не питаючи дозволу, переформатовує соціальний ландшафт тамтешніх сіл — Бутівського, Занфірівки, Костянтинівки. Значна частина мешканців названої території — люди, відселені з 30-кілометрової Чорнобильської зони після вибуху на ЧАЕС. І саме сюди навесні 2022 року переїхало багато родин зі сходу і півдня...
Не хочеться маркувати цей міграційний процес якимись вагомими демографічними термінами, але для цього придніпровського краю Кіровоградщини теперішнє переселення — вже третє. Перше мало місце, коли затопили Дніпром села й збудували Кременчуцьке водосховище, друге — після аварії на ЧАЕС. І от тепер в окрузі з населенням приблизно сімсот осіб за три місяці зареєструвалося понад сто переселенців із зони бойових дій та наближених до неї районів. А в період окупації Київської області приїжджих було в рази більше. Не всі навіть реєструвалися — зупинялися переважно у родичів і сподівалися, що ЗСУ якнайшвидше проженуть рашистів із їхніх осель у Бучі, Ірпені, Гостомелі... Нині вони вже латають новим шифером пробиті дахи, вивітрюють із квартир «руський дух», поминають на могилках тих, хто не пережив окупації. А приїжджим зі сходу і півдня діватися поки що нікуди...
«І нинішні 114 зареєстрованих осіб — це ще не всі, хто рятується у нас від війни, але — переважна більшість, — каже Олександр Клімов. — Людям хочеться додому — це очевидна річ. Усі, хто приїхав, сподіваються повернутися. Навіть посадивши город біля орендованих будинків, вони вірять, що зберуть врожай і поїдуть. Тобто — три місяці максимум. Хоча дехто вже отримав звістку від знайомих, що їхнє місто, село, вулицю розбомбили. Але сподіваються, що саме на їхній будинок снаряди не падали. Хтось навіть на розвідку додому встиг з’їздити — роздивився, що там і як. Натомість у багатьох жодного зв’язку з малою батьківщиною немає».
Легше приживаються професіонали
Розповідаючи про інтеграцію прибулих у місцеву громаду, Олександр Михайлович каже зрозумілі речі: легше приживаються ті, хто має актуальну професію. Приміром, сім’я лікаря-нарколога із Краматорська переїхала у Велику Скелеву, де була вакантною посада сімейного лікаря. Дехто знайшов роботу в Олександрії — туди й перебрався. Хтось має диплом лікаря-масажиста, тим перебивається. Ще один чоловік виконує різні будівельні роботи...
На жаль, не все так райдужно в регіонах, де головний бізнес — це сільське господарство, а основний дохід підприємців від землі. Навіть місцевим селянам до війни роботи в полі й на тракторних станах не вистачало. Що вже казати про містян, які все життя до війни виконували здебільшого офісну роботу?! Їм потрібна підтримка.
Місцеві, як можуть, допомагають: речами, продуктами, садивним матеріалом тощо. Адже багато хто з них теж побував у ролі переселених, вирваних «із коренем».
До школи — не лише по знання
Школа і Будинок культури в Бутівському стали локаціями для збирання, сортування і розподілу речей першої потреби. На початку війни заклади працювали практично нон-стоп, нині режим роботи став вільнішим. Крім того, в громади є кілька великих хабів, де можна отримати гуманітарну допомогу — перший із них на цукровому заводі, другий у Приютівці — в ЦНАПі (на знімку), третій — у райцентрі. Люди можуть забрати свої пакети самостійно. Багатьом допомогу до хати привіз староста, який поєднує справи в місті з потребами округу. Він, до речі, і сам на початку 1990-х переїхав у Бутівське із Калинівки на Житомирщині — радіація і кулі однаково безжальні до людей.
«У нас із початку війни добавилося 18 учнів, — розповідає директор школи Марина Безверха. — Саме приміщення стало офісом, куди переселенці звертаються по допомогу. Так я дізналася, що в сім’ї, яка поселилася в будинку, де ніхто не жив 20 років, виникла проблема з підключенням до мережі водопостачання. Люди вже кілька разів спілкувалися з комунальниками, але справа не вирішується, і воду вони досі беруть у сусідів (за словами старости, такі проблеми з підключенням електрики вирішуються швидше. — Авт.), водоканалу ж потрібно пред’явити купу якихось документів або заплатити штрафи... Ми бачимо, як швидко пристосовуються до сільського життя люди, які розуміють, що мусять докласти зусиль — посадити город, побілити, пофарбувати... І наскільки важче це дається менш пристосованим — ми теж бачимо.
Намагаємося допомагати. Наприклад, у цьому шкільному кабінеті працюють у своїх віртуальних офісах люди, які ще не провели Інтернет. А хто вже має зв’язок — заробляє онлайн, не виходячи з дому... Всім допоможемо. Було б село, були б люди, була б Перемога!»
Кіровоградська область.
Фото з доступних джерел.
