З дрібнички, здавалося б. Олександр Кобилинський (на знімку) звично йшов на роботу й запримітив на дорозі цікавого камінця. А за хвилю — другого, вже зовсім іншого. Потім третього — ще іншого. Дивовижне — під ногами. Роздивлявся знахідки. Дивувався їхній красі, розмірковував: це ж скільки років вони тут шліфувалися. Накупив книжок. Почав вивчати науково-популярну літературу.
Першим захопленням із живого світу стали метелики. «Там же кожен, — і досі захоплений він, — витвір мистецтва». Знову-таки, купив спеціальну книжку, щоб розпізнавати і точно описувати свою постійно поповнювану колекцію.
Уявіть собі вже далеко не першої молодості сільського чоловіка, який ходить, тільки втупившись у дорогу, або ж бігає із сачком за метеликами. На закиди здивованих односельців відповідає добродушною усмішкою і продовжує своє...
Дворічні метеликові труди з’їли миші. Але Олександр Петрович із притаманним йому жартівливим ентузіазмом заспокоїв себе тим, що в нього тоді, крім метеликів, ще багато чого зосталося.
На той час він уже усвідомив, що варте уваги не тільки щось рідкісне, а часто й те, що давно вже намуляло очі. Бо звичне воно сьогодні, а завтра буде унікальним. Збирав предмети домашнього вжитку, старий реманент, знахідки часів війни, камінці, гвіздки, вишивки, фотокартки... І те, що було вартим, здавалося, лише смітника, в колекції набувало нової, великої цінності. І на старий ґудзик уже дивишся не як на кілька грамів погнутого металу, а як на часточку чийогось, можливо, саме твоїх предків, життя.
І в музеї, що в селі Чабан Овруцького району, збудованому самим Кобилинським біля своєї оселі, — теж його особливе бачення світу. Коли жителів його рідного, постраждалого від радіації хутора Мощаниця, що в сусідньому Лугинському районі, після тривалих протиріч усе-таки переселили, все довкола дуже швидко завалилося й заросло. Встояв лише старенький клуб — як стверджували, на чистій від шкідливого випромінювання «плямі». Олександр Петрович вирішив, що хоча б щось повинно залишитися від дорогого серцю місця, перевіз у Чабан деревину з клубних стін — так для тисяч його різноманітних знахідок з’явилося приміщення.
Тепер у музей часто приїжджають колишні мощанівці й дякують Кобилинському за те, що дочорнобильське їхнє життя зберігається не лише в пам’яті, а й у конкретних, по-особливому нині дорогих, предметах. Спостереження їхніх емоцій, схоже, і жителів Чабана спонукали глибше задуматися над скороминущістю життя, по-новому оцінити труди односельця.
У музею тепер багато помічників. Будь-що знайдене і принесене ними Олександр Петрович приймає із вдячністю й завжди знаходить місце у створеній його руками експозиції.
Підтримують музей і працівники місцевих лісгоспів. Адже в ньому одна з перших і особливо цінних знахідок Кобилинського-початківця — скам’яніле дерево, бережно перенесене з глибини кар’єру, й природою витворені дерев’яні цифри — від 1 до 9, і зоопарк з майстерно підправлених гілок — крокодил, змія, 70-сантиметрова сова, і багато іншого, що може роздивитися й оцінити лише людина, яка по-справжньому любить ліс.
Отак з дивакуватого селянина виріс власник музею, який проводить екскурсії тепер уже не лише для земляків, а й для італійців, німців, ізраїльтян.
— Хорошими відгуками, — хвалиться Олександр Петрович, — мені вже три зошити списали. Нещодавно четвертого завів...
Житомирська область.
Фото надано автором.
