Настя і Леся дружили змалку. Разом ходили до школи, разом дівували. Леся — русява, ставна, вродлива, хлопці за нею — роєм. Настя на її тлі мала вигляд сірої мишки: чорнява, з дрібними, загостреними рисами, заздрісна. Леся те все бачила, але не зважала, любила подругу, навіть хлопців «переадресовувала» їй, а раптом якомусь вона таки приглянеться. Але вони відскакували від Насті, мов горох від стіни.
На одні вечорниці Леся прийшла з братом Михайлом і ще якимсь незнайомцем. Хлопці разом служили у війську і Михайло запросив друга в гості. Павло був видним парубком, місцеві дівчата одразу накинули на нього оком. Дуже сподобався він і Насті, але... Павло не спускав очей з Лесі. Залицявся він наполегливо, часто приїздив у їхнє село майже за дві сотні кілометрів, а через півроку прислав сватів. Весілля відклали до осені.
Настя ночами не спала. Ненавиділа подругу. І заможніша від неї, і вродливіша, і такого хлопця відхопила. Пошепки слала їй прокльони... До весілля залишався місяць, коли Настя таки відважилася на відчайдушний крок. На хуторі під лісом жила родичка її мами. Коли вона була малою, ходила з бабунею до неї в гості. Про бабу Фросину ходила недобра слава, відьмою її називали. Привселюдно всі сторонилися, але жінки та дівчата потай навідувалися на хутір. У кожної щось своє...
Коли прийшла Настя, баба Фросина не здивувалася. Мовчки вислухала дівчину і перепитала: чого вона хоче? Щоб Лесі не стало чи щоб хлопця приворожити? Настя вибрала друге.
Ворожка витягла з-за сволока пучок зілля і перед тим як передати дівчині попередила: «Хлопець твоїм буде, але зло може позначитися на дітях. Добре подумай».
Настя у відповідь тільки рукою махнула: «Де ще ті діти...».
У селі довго не могли зрозуміти: ходив Павло до однієї, а одружується з іншою, та ще такою незугарною. Що Леся пережила, ліпше не казати. Добре, що тоді, після війни, влада почала заохочувати місцеву молодь до здобуття освіти. Дівчина вивчилася на вчительку, працювала в сусідньому райцентрі, вийшла заміж за колегу, мали двох синів. Коли навідувалася в село до батьків, зустрічей з Настею і Павлом уникала. Але з роками переболіло і вона навіть могла з ними перекинутися словом-другим.
Настя залишилася в селі, працювали з чоловіком у колгоспі. Павло шоферував, вона — на фермі. Збудували нову хату, одна за другою народилися три доньки. Настя почувалася щасливою: такого чоловіка відхопила! Дарма, що ласкавого слова за всі роки від Павла не почула. Він був з нею, але їй не належав. Ходив, заглиблений у себе. Ще встиг видати заміж найстаршу Галю, а через кілька місяців відійшов у кращі світи. Повертався з району, нібито відмовили гальма — і машина врізалася у дерево. Павло загинув на місці. Через місяць ховали Галиного чоловіка. Пішов на Дністер купатися і втопився. Галя заміж більше не вийшла. Її сестри Ксеня і Марійка посивіли у дівках.
Нещодавно не стало й Насті. Перед смертю дуже мучилася. Увечері покликала доньок і сказала: «Хочу зняти тягар з душі. Приворожила я вашого батька, відбила в подруги. Попереджала мене баба Фросина, що то може позначитися на дітях, а я злегковажила. Простіть...». Наступного дня Насті не стало. Сестри хазяйнують самі. Час від часу з подвір’я чути сварки... Чого не можуть поділити?
Тернопільська область.
Колаж Олексія КУСТОВСЬКОГО.
