363 дипломи, в тому числі 81 — з відзнакою, підписав цього літа своїм випускникам Володимир Альохін (на знімку) — директор Відокремленого структурного підрозділу «Немішаївський фаховий коледж Національного університету біоресурсів і природокористування України». Серед них агрономи, ветеринари, електрики, технологи, механіки, фінансисти — фахівці одинадцяти життєво необхідних і затребуваних спеціальностей.

Дехто з випускників продовжить навчання, але більшість піде працювати, піднімати економіку нашої країни.

Відповідальний і дбайливий господар

Територія коледжу нині виграє зеленню та квітами і за своїм благоустроєм нагадує санаторій. Молоді мами залюбки приходять сюди із дітками на прогулянки. Бо тут і міні-зоопарк із екзотичними павичами, і затишне кафе зі смачним морозивом та запашною випічкою власного виробництва, і обладнані майданчики для спорту та відпочинку.

А яка розкішна бібліотека! У різноманітті навчальної літератури студентам допомагає розібратися досвідчений фахівець Марія Бондаренко (на знімку).

Скрізь відчувається господарська рука Володимира Альохіна. Під його мудрим керівництвом усе робиться для сучасного навчання, гармонійного розвитку, естетичного виховання студентів. А тепер ще й додалося — безпечне перебування усіх учасників навчального процесу на території.

Завдяки дбайливості та відповідальності Володимира Ілліча під час окупації було врятовано сотні життів. Згідно з передбачливим розпорядженням директора, заздалегідь були прибрані та обладнані старі підвали. В них зробили комори із запасами води, ліків, консервів, ковдр... Дехто зі скептиків тоді критично реагував на такі заходи, мовляв, навіщо це. Проте більшість колег підтримували свого очільника. І не даремно!

Сам же Володимир Ілліч скромно зізнається, що лишень добросовісно виконував завдання, які ставили Президент, уряд, та прислухався до порад ректора НУБіП України.

Кожен рух — це був ризик і подвиг

Рашисти напали на селище Немішаєве, яке розташоване у Бучанському районі Київщини, несподівано. То були жахливі часи виживання і випробувань на людяність. У підвалах коледжу переховувалися майже триста осіб: викладачі, студенти і звичайні мешканці, які потребували захисту та допомоги у коловерті ворожих танків та озброєних орків.

Під постійними обстрілами нелегко принести в укриття воду чи роздобути конче необхідні ліки. Бувало, пігулки ділили між собою навпіл, розуміючи, що це дасть можливість ще день прожити. А чого вартувало приготувати на вогнищі їжу чи розділити на всіх останню хлібину...

Особливої уваги потребували діти. Їх у підвалах було понад п’ятдесят (на знімку). Серед них і десятимісячна онучка Володимира Ілліча — Дашенька. Родина не захотіла залишати свого керманича, тож старший син Володимир із дружиною Іриною та трьома дітьми мужньо зносили важкий тягар окупації.

Разом з іншими дружина директора Ольга Семенівна самовіддано готувала у великих чавунах їжу. Допоки дозволяли запаси продуктів, годували людей тричі на день.

Спали одягнуті. Якщо то можна назвати сном, коли довкола все гримить, бахкає і не знаєш, куди влучить черговий снаряд. Напоготові були ломи, лопати, молотки, щоб раптом що — відкопуватися чи вибивати вікна.

Тоді звичайне «на добраніч» від Володимира Ілліча сприймалося колегами як батьківське благословення. У відповідь казали: «Бажаємо почути від вас завтра «Доброго ранку»...

Сил додавала віра, а про наближення наших «повідомив» прапор

Мов добрий ангел, начальник охорони Олександра Ісаєва намагалася захистити мешканців коледжу. Вона перша побачила нападників зі свого посту. Танки по-варварськи проломили ворота і заїхали на територію.

Олександра Валеріївна щиро зізнається, що не мала часу боятися. Треба було діяти, переховувати людей, заспокоювати дітей...

Мудрі берегині — Валентина Куценко та Ірина Шепета — взяли на себе небезпечну місію вести первинні перемовини з орками в разі потреби.

Валентина Анатоліївна пригадала, як понад двадцять років працювала у дитячому садку. І тут знадобився її педагогічний досвід у роботі зі «складними дітьми», бо треба було відволікти, заговорити і втихомирити агресивних солдафонів, які облаштовувалися у зручних гуртожитках коледжу. Розуміла, що її задача — не пропустити їх вниз, де у холодних підвалах на матрацах тулилися сотні людей із дітками...

Олександра Ісаєва зі сльозами згадує, як було боляче дізнатися, що дехто пішов на зраду і доніс оркам, де переховується керівник із родиною і що він передає по рації інформацію.

До підвалів увірвалися солдати з автоматами. Ніхто не знав, що в них у голові і що хочуть зробити. Забрали Володимира Ілліча і повели під конвоєм до свого командира. А той почав кричати, навіщо привели, чому не розстріляли...

«Ми всі тоді молилися! Це було так страшно! — згадує Валентина Куценко. — Чи повернеться він? Ніхто цього сказати не міг... Але Господь почув наші молитви. Дивом перемовин і Божою ласкою залишили директора живим, але наказали зібрати мобільні телефони. Бо якщо виловлять хоча б один дзвінок, розстріляють усіх».

Страшно було і складно. БТРами і «КамАЗами» вивозили зі студентських аудиторій технічне оснащення і не тільки. Прострілювали і вибивали двері в кабінетах і забирали все, що потрапляло під руки: комп’ютери, телевізори, побутові речі.

Із болем згадуючи ті часи, Володимир Ілліч ділиться, що допомогли вистояти віра в Бога і перемогу: «Як могли підтримували один одного, молилися і вірили, що дочекаємося наших захисників. І сьогодні віримо, що перемога за Україною! Інакше бути не може!

Незабутньо, як 28 березня помітили, що прихований прапор України вибився із укриття і почав тріпотіти... А 1 квітня зі сльозами радості зустрічали наших визволителів — воїнів ЗСУ. На площі коледжу всі разом співали гімн України і піднімали дорогий прапор.

Пізніше, за першої можливості, перерахували одноденний заробіток, майже сто тисяч, на підтримку ЗСУ».

Друзі не залишили наодинці

Із гордістю показує Володимир Альохін уже викопаний колодязь. Каже, що одразу після визволення узялися за прибирання території, ремонти та благоустрій.

Облаштували у дворі коледжу криницю, щоб незалежно від обставин мати свою воду. Дуже вдячний за фінансову допомогу в цьому колективу ВСП «Мукачівський фаховий коледж НУБіП України» і особисто його директору Юрію Садварі.

Величезну подяку за істотну допомогу і підтримку висловлює Володимир Ілліч Національному університету біоресурсів і природокористування України і особисто ректору Станіславу Ніколаєнку. Чого вартують лишень півтора десятка комп’ютерів, які вони передали для студентських аудиторій!

Вагомою була і підтримка від Бучанської райдержадміністрації на чолі з Миколою Ляшенком. У складний період весняно-польових робіт допомогли паливом та насіннєвим матеріалом.

Орієнтуються на відбудову і розвиток

Спільними зусиллями інфраструктуру коледжу відновлено. Тепер, орієнтуючись на розвиток та економічний підйом, навчальний заклад чекає на нових студентів. Про це з оптимізмом розповідає Володимир Альохін:

— Уже в серпні плануємо почати навчання в коледжі. Наші відділення готуватимуть майбутніх висококваліфікованих спеціалістів за такими напрямами, як: агрономія, агроінженерія, транспортні технології, економіка, фінанси, банківська справа та страхування, соціальна робота, ветеринарна медицина, електроенергетика, технологія виробництва та переробки продукції тваринництва, харчові технології, водні ресурси та аквакультура. Поряд з основною спеціальністю наші студенти мають можливість отримати і робітничу професію, в нас їх — 23.

Знання, що здобувають молоді спеціалісти в коледжі, є основою успіху багатьох підприємств і організацій країни. Постійне удосконалення освітніх програм, модернізація навчальних технологій — ось фундамент, на якому базується наша робота. Маємо сучасні лабораторії, де студенти відпрацьовують здобуті знання на практиці.

Тісне поєднання теорії і практики дає потужний результат. На виробництво йде технолог, який уже вміє переробляти молоко і готувати сир. У ветеринарну клініку приходить спеціаліст, який уже впевнено робить уколи, обробляє рани і не тільки. Чималий досвід студенти отримують на наших виробничих полях.

Коледж впроваджує дуальну систему освіти. Це дає можливість поєднувати роботу за фахом і навчатися за індивідуальним графіком.

Але нині нам ще й потрібно зробити якнайбезпечнішим місце проведення освітнього процесу. Не знаємо, що буде далі, але готуємося, щоб упередити можливі негативи.

Окрім того, маємо працювати самі і навчати студентів так, щоб економічно підтримувати нашу державу. Менше брати з бюджету, більше акцентуватися на розвитку і виробництві.

Разом із колективом ми посадили картоплю, буряк, моркву та інші овочі для того, щоб забезпечувати продуктами їдальню коледжу. За рахунок власної продукції у нашій студентській їдальні дуже помірні та доступні ціни. Готуємося до збирання врожаю на 200 га озимих. Посіяли соняшник. Заготовляємо сіно для нашої ферми з 200 голів великої рогатої худоби.

Ми не повинні ходити із протягнутою рукою. Ми маємо розуміти свою консолідовану відповідальність. Одні працюють на перемогу на передовій, а ми тут повинні працювати на розвиток нашої держави, укріплювати економічну міць.

Вірю, що діти, які прийдуть навчатися в коледж — а щороку ми приймаємо понад 500 вступників — і стануть нашими студентами, а згодом — свисококваліфікованими спеціалістами, будуть відбудовувати, відроджувати Україну після повного визволення від окупантів. Історію не повторюють, а відновлюють, і писатимуть її наші майбутні фахівці», — впевнений Володимир Альохін.

Фото автора та з альбому коледжу.