Приміром, на 60 тисяч зросла нині кількість населення 120-тисячного Ужгорода, на 150 тисяч — 650-тисячного Львова. Не пасе задніх і Кропивницький. Однак до надання допомоги вимушеним переселенцям долучилася вся Кіровоградщина...
Душ налагодимо — і заходьте!
Про села, соціальне обличчя яких змінюють десятки, а то й сотні приїжджих зі своїми звичками, побутовою поведінкою, навіть мовою, в медіа згадують рідше. А їх багато — гостинних українських сіл, що тимчасово чи назавжди (як доля ляже) відчинили двері своїх хат перед тими, хто рятується від війни.
Одне з них — Інгуло-Кам’янка Новгородківської тергромади Кропивницького району. Староста села Ольга Хорощак каже, що першими у них зупинилися біженці, які мали в громаді родичів. Згодом справа вийшла на волонтерський рівень, коли в мережах по маршруту руху переселенців зі сходу чи з півдня переказуються адреси й телефони. Так люди, яким потрібна допомога, передаються з одних надійних рук в інші. Ользі Миколаївні, приміром, передоручали подорожніх волонтери з Дніпра. Місяць чи півтора тому в громаді, де приписано 329 мешканців, проживало 79 новоприбулих. Чотири до одного — це «густіше» співвідношення, ніж у Львові чи Тернополі (де приїжджих — 15 відсотків від числа зареєстрованих до війни).
«Сьогодні у нас проживають лише 37 іногородніх. Наразі поселяємо новоприбулу родину, — розповіла Ольга Миколаївна, паралельно керуючи процесом розміщення гостей з Миколаєва. — У тимчасовому помешканні ми встановлюємо для них душову кабіну, бо надворі спека. Я так розумію, що в цих людей надалі може виникнути потреба в постійному місці проживання, хоча вони й замовили собі про всяк випадок закордонні паспорти, виготовлення яких — у процесі».
...Серед приїжджих є принаймні три родини, які вже заявили про бажання лишитися в селі на зиму. Одна з них — сім’я з Волновахи, котра стараннями московитів тепер не має куди повертатися. Пара з Харкова, чий дім розташований на східній околиці багатостраждального мегаполіса і вікнами повернутий у бік росії, залишається однозначно. Щоб не сумніватися, вже купили хату в Новомиколаївці і перевезли туди врятованих від «Градів» трьох кішок і собаку. Заробляють люди у віртуальному офісі, Інтернет провели, сільське життя їм подобається. У цьому ж селі громада має ще одну підготовлену хату — орієнтовно для шістьох переселенців. Кажуть: їдьте! Приймемо...
Вісім років над будинком літали ракети
Перших своїх гостей Інгуло-Кам’янка зустрічала всім миром. На килимову доріжку не ставили, але несли новосельцям, що могли: перший — свіжі яйця, другий — молоко, третій — борошно, ще хтось — овочі... Будинок побілили, бур’яни разом викосили. Новенькі раділи своєму правильному вибору, бо їм не доводилося ділити одну кімнату на десятьох, як у містах по дорозі на Захід, чи платити великі гроші, як у транзитних готелях. А головне — все по-людському, місцеві — з добрим словом, із хлібом-сіллю.
У тому ж першому потоці, коли люди масово відлинули з окупованих орками країв Київщини, Чернігівщини, Сумщини, в Новгородківську ТГ заїхали Ольга та Олексій Семчуки з Гірника Донецької області. Вісім років над їхніми головами літали снаряди, бо жити за 15 кілометрів від фронту, поряд із легендарною Мар’їнкою, — ще та була «радість»! Із початком повномасштабного вторгнення ті ракети та міни вже конкретно націлилися на їхню та сусідські хати. Часу на роздуми вони не мали, тож напрямок руху вказало перше ж оголошення в соцмережах. Так гірник із Гірника Олексій Олексійович і домогосподарка Ольга Сергіївна опинилися в Інгуло-Кам’янці.
Перше, що вразило їхнього сина — 11-літнього Сашка, — тиша навкруги. Він із трьох років жив під бахкання мінометів, під звуки канонади, яка з 24 лютого стала суцільним вогняним шквалом, загрозою для життя, яку більше не можна було ігнорувати. А його братик Дмитро не мав іншого «фону за вікном», окрім війни, ще з колиски. За вісім тижнів він піде в перший клас і там зустрінеться з однолітками, яким поталанило прожити майже все дошкільне дитинство серед сільської степової тиші. І поталанило б ще більше, якби Україна мала право вибирати собі сусідів.
Семчукам у селі раді. Місцева фермерська родина Шевченків взялася опікуватися ними: батькові знайшли роботу в господарстві, а мама має можливість дбати про двох синів (на знімку). В крамницю принаймні є з чим ходити! Навіть їздити можна — дружина фермера Олеся Миколаївна подарувала сім’ї велосипед.
Кіровоградська область.
Фото Івана КОРЗУНА.
