Селом під тинами і на полях лежали мертві, пухлі від голоду люди. З кожним місяцем більшало голодних смертей. Особливо серед дітей. У роки голодомору люди були змушені рятуватися від загибелі будь-якими способами. До домашніх казанків потрапляло листя та насіння бур’янів, а якщо пощастить — дикі птахи... А то й польові миші та трупи померлих тварин. Як згадувала жителька Кекиного, Ганна Юхимівна Коваленко (1923 р. н.), вона бачила, як голодні селяни билися на вулиці за дохлого коня...
Нерідко можна було почути і про випадки людожерства. Тоді село втратило дуже багато мешканців. За свідченням Віри Ларіонівни Заріцької (1924 р. н.), вона пам’ятає, як у 1933 році вимерла сім’я з п’яти душ. А скільки їх — таких сімей?..
Переказують різне. Від тих історій досі моторошно. Наприклад, про дім біля сільського кладовища. Господарі того дому запрошували подорожніх, пропонуючи сяку-таку їжу та переночувати. Добротний вигляд цегляного будинку викликав довіру у людей. Заходили — з надією на порятунок від голодної смерті. А звідти ніхто не повертався... Також згадують про інший випадок канібалізму. В одній сім’ї було п’ятеро дітей. Якось маленький хлопчик з тієї родини прибіг заплаканий до сусідів і попросився залишитися в них на ночівлю. Пояснив, що настала його черга купатися. Спочатку сусіди нічого не зрозуміли. Розпитали дитину. З’ясувалося, що після того, як батьки «покупали» трьох менших дітей, їх ніхто не бачив. Сусіди звернулися до сільради. Виявилося, батьки власних дітей... з’їли. Як склалося з цією сім’єю, — невідомо.
Кожен виживав, як міг... Чимало людей вирушали до Росії, до сусідньої Курської області, — обміняти речі на харчі чи знайти заробіток. Багато хто, знесилений, помирав у дорозі.
Важкі були часи, важкі й спогади... Виживали найсильніші. Зокрема, мешканка Кекиного, Євдокія Василівна Криводуд, проживши 101 рік, ніколи не забувала часів, коли їй довелося рятувати себе та своїх дітей від голодної смерті. В 20-х роках, коли почалася колективізація, їхню родину розкуркулили, вигнали з власної оселі і забрали все, що було в господарстві. А коли вдалося трохи обжитися, почався голод...
Її син, Криводуд Микола Костянтинович (1940 р. н.), все життя згадував інший голод — 1946—1947 років. Він часто ходив з матір’ю до односельця (той мав ручні жорна) — змолоти бурякове насіння, на коржі. В їхній родині було п’ятеро дітей та мати, батько зник безвісти у війну.
Голод 1946—1947 років також забрав багато життів. Тоді в Кекиному, на вулиці Набережній (нині Коробчанського) вбили... за їжу. Один чоловік побачив, що сусідка пішла з дому, й пробрався до хати. Він знав, що перед тим сусіди зарізали корову, тож хотів украсти це м’ясо у вдови та її двох малих дітей. Зламав двері, знайшов діжку з засоленим м’ясом. І тут зайшов п’ятирічний син хазяйки й кинувся боронити собою діжку та почав голосно кричати. Сусід (прізвище не називаю з етичних міркувань) схопив дитину і вдарив об діжку. М’ясо забрав і пішов. Повернувшись, мати побачила долі ледь живого сина. Хлопчик усе розповів і незабаром помер. Жінці не вдалося довести злочин сусіда, який, до речі, був партійним активістом... А коли ти не маєш влади, то ти — ніхто і звати тебе ніяк.
 
Кекине
Сумського району
Сумської області.