Захисники Ірпеня. Березень 2022 року.
Про те, як було зірвано бліцкриг рашистів на Київ, що відбувалося в передмісті столиці на початку широкомасштабного вторгнення росії в Україну, розповів «Голосу України» учасник тих подій, ветеран російсько-української війни, один з організаторів добровольчого ветеранського руху, захисник Ірпеня Володимир Коротя (позивний «Повстанець»).
(Першу частину історії героїчного протистояння російським окупантам на Київщині «з перших уст» його учасника читайте в номері «Голосу України» за 3 серпня 2022 року або на сайті golos.com.ua в рубриці «Безпека/Спецвійна»).
Відстань від села Фаневичі до Вишневого русня планувала «асвабадіть» за чотири години!
О 10.40 ранку 27 лютого, через три години після бою з колоною БМД-2 псковських десантників, яка зайшла в Бучу, «Повстанець» сформував штурмову групу і дав наказ заволодіти механізованими засобами ворога.
— Тоді в Бучі на вулиці Вокзальній Байрактар влучив у 12-ту коробку і десь у 32-гу. Двадцять залишилося посередині. По них працювала і знищила наша артилерія. Ми захопили чотири робочі механізовані засоби з тої колони. У ній ішли в основному БМД-2. У нас таких машин немає... Були й БМД-3, БМД-4. У тих трофеях знайшли французьку оптику, виготовлену в 2015—2017 роках, і навіть у 2020-му. Цю інформацію в ГУР МОУ передали, тому що це справді зрада, — згадує Володимир Коротя.
Пліч-о-пліч із захисниками Ірпеня воювали офіцери Головного управління розвідки МОУ. Вони стали кураторами групи ветеранів-добровольців. Один із них — полковник — загинув у бою.
Псковські десантники, які їхали на броні в тій колоні, після гостинного привітання нашого спротиву хотіли здаватися в полон. За словами Володимира, після того бою дві години дискутували: брати у полон «асвабадітєлєй» чи ні. Гурівці наполягали на створенні коридору в якомусь місті — Ірпінь, Буча, Романівка, Стоянка, Гостомель, Ворзель, де б російські учасники «спецоперації» могли виходити під білим прапором і здаватися в полон.
— Попросили нас цей коридор зробити. Картина така: колона спалена, десь на 150 метрів, те що я бачив, виходять махають посеред дороги білим простирадлом... Зупиняємося, не стріляємо. Вони не заглушають мотори. Я кричу в мегафон: «Заглушайте двигун коробки!». Вони не слухають. Коли пішли їм назустріч, вони стрельнули із гранатомета. Так було кілька разів. Потім це набридло, і вже наші гранатометники взялися до справи, — каже співрозмовник.
У цій колоні путінського війська, що сунула на Київ, захисники передмістя столиці захопили командно-штабну машину із списками документів особового складу і маршрутом: село Феневичі (Іванківський район) — Вишневе, який русня хотіла подолати за чотири години! Проте «любітілєй бистрой єзди» зняли з дистанції в передмісті столиці.
Невдовзі до захисників Ірпеня надійшло підкріплення. Чимало чоловіків прийшли у військкомат 24 лютого, але їх не встигли мобілізувати... 36 людей з частини роти охорони військкомату на чолі з капітаном Дмитром Гамашем у той час стали учасниками добровольчого визвольного руху і долучилися до «повстанців».
— Згодом на мій клич відгукнулися друзі з усієї України — 15 механіків-водіїв, які могли керувати всіма типами бойових машин. Поставив завдання: вся техніка має їхати і стріляти.
Працювали вночі. Не йшли відпочивати, поки механік не виведе робочу машину з ангара, а навідник не дасть чергу з гармати. Усі екіпажі спали в машинах. На дворі — десь мінус 8.
Двигуни не вмикали, але прогрівали машини кожні п’ятнадцять хвилин. Аби тримати техніку в повній бойовій. Москалі дали кілька днів перепочинку. Мабуть, 1 березня чи, може, 28 лютого вийшла нова колона. Ми в ній також захопили командно-штабну машину на базі БМД-1, — гортає в пам’яті події нашої новітньої історії протистояння країні-агресору їх учасник.
Трофеїли ворожу техніку хлопці «Повстанця» за своєю тактикою: баштовим ключем відкривали люк, «виводили з ладу» екіпаж і самі сідали за кермо. У групі захоплення діяли «декоратори» — вони замальо-вували синьою фарбою рашистські позначки на броні і вішали на антену українській прапор. У такий спосіб забрали в «асвабадітєлєй» 12 механізованих засобів різних типів.
Тих колон на рахунку загону визвольного руху за період бліцкригу московитів на Київ було декілька. У другій на столицю йшло 164 коробки, у третій — 101. Через Бучу рашисти просувалися з особливою впертістю.
— Три механізовані колони ми зупинили. Вулиці були забиті спаленою технікою, — каже співрозмовник. — Москалів це не зупиняло. Протягом трьох ночей вони розчищали вулицю Яблонську — всі свої шкварки повністю «під нуль» тракторами витягли. І в четверте готувалися до наступу.
Володимир Коротя (в центрі) з побратимами.
Фото надано Володимиром Коротею.
Завдяки оборонцям «жирафа» з Бучі евакуювали 23 тисячі цивільних
Особливо важливою стратегічною висотою, яку утримували сотня патріотів (ветерани-добровольці разом із залученими цивільними) залишався «жираф» — єдиний незірваний міст у Київській області між Бучею та Ірпенем. Через нього евакуйовували приблизно 23 тисячі цивільних. Це потім Червоний Хрест полічив.
— Представники ЧХ хотіли автобусними колонами вивозити з Бучі людей. Ми були проти, бо існувала вірогідність, що то квиток в один кінець. Однак керівники того Червоного Хреста посадили в машини молодих дівчат-волонтерок 18—20 років і таки відправили їх із першою колоною, — згадує комендант «жирафа» ті березневі події. — Вони повернулися на джипчику перелякані, всі трусяться. Русня їх зупинила, три автобуси з колони віджала, а дівчаткам ляпасів надавали. Добре, що живі залишилися...
За словами співрозмовника, десь на 8—10 березня припав пік евакуації. Люди розуміли — це останній шанс виїхати з окупації. Тоді росіяни збирали докупи по 100—200 мешканців, випускали їх на міст з Бучі на Ірпінь, а позаду йшли самі, прикриваючись живим щитом. Оборонці «жирафа», що перебували на певній височині над мостом, прийняли рішення стріляти в самий кінець строю, над головами цивільних, аби не дати прорватися ворогу. Можливо, москалі відчували, що захисники Ірпеня діятимуть рішуче і не пішли тоді у хвості колони. Проте від ідеї «втертися» серед цивільних, що виходили з Бучі, не відмовились. Тому хлопцям із групи «Повстанця» доводилося ще й проводити ретельні заходи з фільтрації евакуйованих.
— У моїх бійців просто їхав дах, тому що 60 відсотків сил витрачали на функцію поліції, якої не було, і лише 40 — на бій, — розповідає Володимир. — Жінок із дітьми проводили одразу в автобуси і вивозили на Романівський міст. Але в основному пропонували ховатися в бомбосховищі заводу БКЗ до ночі. Потім без фар вивозили по 8—9 осіб. Адже вдень дорога через Ірпінь прострілювалася.
У тому бомбосховищі розташовувався наш добровольчий гарнізон, збиралися десь по 200 цивільних — переважно жінки і діти. Багато з них перебували у важкому фізичному і психологічному стані. Отож казали їм: ви вдома, ви в Україні, все добре, ми про вас попіклуємося — нагодуємо й ковдру дамо. Намагалися максимально зняти стрес, щоб люди відчули — вони у більш-менш відносній безпеці.
Скрізь писали «Добро пожаловать в ад» і вмикали на всю потужність гімн України
Москалі на міст між Бучею та Ірпенем» ішли як вампіри на кров, — посміхається комендант висоти «жираф», який разом із побратимами утримував її 24 доби.
Коли загарбники зрозуміли, що «в лоб» міст не взяти, то почали обходити з лівого флангу. Прорвали мікрорайон «Синергія» (Ірпінь) — зайшли 600 псковських десантників на 31 машині.
Аби дати відсіч ворогу на цій ділянці фронту в передмісті столиці, «Повстанець» придумав тактичний прийом під назвою «бойовий міксер» із залученням будівельних змішувачів бетону.
Ними перекривали вулиці: ставили два разом і один позаду. А вночі на 500 метрів рухали їх один за одним. Так віджали сім вулиць.
— Вони сунули на нас з боку Гостомеля і Горенки. Затискували і заходили через Стоянку на водоканал. 300 градусів навколо нас були москалі. Мені чотири рази давали наказ здавати позиції. Ми не відступали, — крок за кроком просувається своїми спогадами Володимир Коротя. — Коли починався рух їхніх механізованих колон, ми викликали вогонь нашої арти на себе. І під тим вогнем палили москальські коробки. То було дуже страшно.
Москалі використовували авіацію, гелікоптери, САУшки, танки. Це десь приблизно три-чотири такі хвилі. Танк розкладає дев’ятиповерховий будинок повністю, потім пробиває підвал. Мої люди були в підвалі, коли туди влучив снаряд... У двох із вух ішла кров — контузило. У таких ситуаціях спів допомагає. Почали співати гімн України. Під цей спів вилізли звідти і палили ворожу техніку.
Окрім опору зі зброєю в руках, ірпінські «повстанці» проводили свої інформаційно-психологічні спецоперації.
— Треба було посіяти страх в їхніх головах вище нашого. Скрізь писали їм: «Добро пожаловать в ад. Мы всех вас ждем» (на знімку зверху). Виставляли великі колонки і вмикали на всю потужність «Ще не вмерла України ні слава, ні воля» — чітко о шостій ранку, опівдні і о шостій вечора. Щоб у них просто лопали перетинки від цього всього. Зрозуміло, чому в Чечні російським солдатам відрізали голови... Я присікав такі настрої. Ми — українці, і наші вольові якості вищі за їхні. Хоч би як було страшно, ми не опустимося до рівня диких нелюдів, — так пояснює свої принципи один з організаторів визвольного руху від нашестя «русского міра» на Київщині.
Згодом добровольці стали планувати штурмові наступальні дії разом із ветеранами полку «Азов» та ГУР. До них долучився іноземний легіон.
— Американці, які мали бойовий досвід, не розуміли, як воювати під артилерією. Для них це зміна стереотипу. Вони заперечували участь цивільних у наших діях. А ми людям, які бачили зброю тільки на малюнках, за три години давали вишкіл, який проходять у навчальних центрах за три місяці. Цивільний ставав біля мене і дивився, як я працюю. Йому пояснювали лише ази. Головне — стріляти, якщо чітко впевнився, що перед тобою ворог, ідентифікував його. При цьому маєш дотримуватися певних правил, — ділиться особистим досвідом військового інструктора, набутим в екстремальних умовах наступу «другої армії світу» на Київ, бойовий командир захисників Ірпеня.
За словами «Повстанця», на тих вишколах до «курсантів» була одна умова: хто сповідує ідеї нації — залишається з нами, хто не розуміє, що це таке, — забирається геть. До того ж він не втомлювався повторювати новобранцям теоретичну квінтесенцію спільної боротьби: «Як перемогти — навчу. Ваша задача — вижити. Якщо ви взяли до рук зброю, вимагаю від вас перемогти. Тому що ми повстали не захищати свій двір, ми стали перемогти!».
