На нього прийшли дружини, батьки й матері, рідні азовців. Підтримали їх і хмельничани.
Серед організаторів заходу - Світлана Свідерська-Лоб, яка чекає на повернення свого двадцятирічного сина:
- Як передбачає Женевська конвенція, військові можуть перебувати в полоні три місяці. Цей час збігає, і потрібно зробити все, щоб наші хлопці й дівчата повернулись додому. Адже це дві з половиною тисячі полонених, серед яких 130 поранених. А деяким родинам важливо забрати і поховати тих, кого вже немає серед живих. На жаль, вони навіть це не можуть зробити.
З-поміж тих, хто опинився в полоні, і хмельничанка - парамедик Тетяна Васильченко. Раніше вона працювала бухгалтером, але війна все змінила. Жінка пройшла вишкіл і пішла до добровольчого медичного батальйону "Госпітальєри".
Навіть коли був зв'язок, багато про воєнні події не розповідала, здебільшого намагалась заспокоїти домашніх, мовляв, усе в порядку. А в останньому смс-повідомленні, яке надійшло від неї з Маріуполя, було: "Ваші молитви врятували наш екіпаж". А потім разом з азовцями вона залишила "Азовсталь" і опинилась в Оленівці.
Про її долю певний час нічого не було відомо. І, як у багатьох інших родинах, про своїх зниклих намагались дізнатись, переглядаючи будь-які повідомлення у соціальних мережах та відеоролики. Так сестра побачила на одному з рашистських каналів відео, на якому впізнала Тетяну. Це був і шок, і радість одночасно. З одного боку, важко було бачити, як Тетяна стоїть в шерензі полонених, як її відводять кудись убік, як рашисти глузливо коментують відзняті кадри. З другого - сім'я зрозуміла, що вона жива і є шанс врятуватись.
За деякий час після того Тетяні навіть вдалось зателефонувати з російського полону доньці. Та запитала: "Мамо, що нам робити - мовчати чи кричати?". Адже невідомо було, як краще діяти тут, в тилу, щоб не нашкодити полоненим. І у відповідь почула: "Не мовчіть".
У родині про це прохання не забули. Розуміють, що доля наших полонених чималою мірою залежить від того, як активно всі ми і міжнародна спільнота боротиметься за них.
Те ж підштовхнуло і учасників акції вийти на вулиці обласного центру. Адже переважна більшість родичів не має точної інформації, що відбувається з їхніми рідними у полоні, чи вони живі, чи поранені. Не знають навіть, чи варто довіряти тим спискам, що надала російська сторона. Якщо комусь і вдалось поспілкуватись, то це було ще кілька місяців тому, перед виходом з "Азовсталі".
Рідні переконані: трагедія, що сталась, - це не їхня особиста біда, це трагедія всього народу. Адже їхні сини, чоловіки, батьки, мами і доньки захищали всіх нас. А тому тепер країна повинна вирвати їх з полону, захистити їхні життя.
Організатори акції звертатимуться до Міжнародного комітету Червоного Хреста та Організації Об'єднаних Націй, щоб вони виконали ті обіцянки, які давали, коли наші бійці залишали "Азовсталь". Вони наполягатимуть, щоб представники міжнародних організацій побували в Оленівці, перевірили стан здоров'я та умови утримування полонених.
Про них не можна мовчати. Їх потрібно рятувати.
Хмельницький.
Фото автора.
