Кілька років тому я вирішила перебратися за океан, у США. Вийшло. Деякий час працювала «менеджером із догляду за старенькими, немічними та несповна розуму» — у народі просто доглядальницею. Тут мені дуже згодилася моя професія журналіста та уміння брати інтерв’ю, бо шуруючи їх у ванній, вбираючи у чисту білизну, годуючи борщами, варениками і нашими завиванцями, виводячи або вивозячи на візку на свіже повітря, я майстерно ставила питання, хоча й не завжди очікувала відповіді. Розмовляла з ними, аби якнайшвидше вивчити англійську та підібрати зерна мудрості, які старенькі накопичили протягом свого довгого життя. Розпитувала про їхню молодість, родини, дітей, а часом про таке рідкісне й забуте багатьма почуття, як кохання.
Одна 90-літня бабуся охоче згадувала свою молодість і розповіла мені про своїх чотирьох чоловіків. Уперше вона вийшла заміж у 16 років і без згоди батьків. Просто якось у сусідній кав’ярні познайомилась зі старшим від неї на десять років молодиком, який був неабияким красенем, пречудово танцював і запаморочливо цілувався. Декількох зустрічей вистачило, щоб втратити голову й утекти з ним у невідомість.
З тої любові нічого не вийшло, бо в «Ромео» було дві ліві руки. Хлоп виявився лінивим, як пес: його нудило при одній згадці про будь-яку роботу, а жодним іншим способом гроші на утримання родини він добувати не вмів.
На той час у пари народився первісток. І юна Еліс з дитиною змушена була повернутись до отчого дому.
Батьки дуже не насідали, дівчина була гарненькою, тож невдовзі вона знову вискочила заміж за пристойного і поважного бухгалтера місцевої взуттєвої фабрики. Вона не знала, чи вміє її другий чоловік вправно танцювати, але родину він забезпечував, придбав у кредит чепурний будиночок і новесеньку автівку для дружини. Прийомного сина не балував, але любив як свого власного, який народився невдовзі. Спільна дитина зблизила подружжя і зробила атмосферу в сім’ї теплішою. Проте через чотири роки чоловік раптово помер від серцевої недостатності.
Наша героїня все ще була гарненькою, тому через рік її руки попросив поважний чоловік, який обіймав посаду генерального менеджера якось невеликої, але успішної фірми. У нього була крута автівка, гроші та гарний будинок у багатому районі. Еліс довго не думала та погодилася пов’язати з ним своє життя і перебралася у чоловікове помешкання разом із хлопчиками. Невдовзі в пари народилася дівчинка.
Тут можна сказати, що жили вони довго та щасливо, бо наша леді вміла пристосуватись до будь-якого чоловіка, створювати в домі спокій і затишок та вправно виховувати дітей. Та коли вони виросли, вивчились і залишили батьківський дім, третій чоловік через якісь спадкові недуги відійшов у кращий світ.
Еліс знову залишилась сама. Їй було тоді вже за сімдесят. Жилося незатишно й дуже самотньо. В сусідньому продуктовому магазині вона познайомилася зі старшим чоловіком, який після декількох зустрічей зізнався у коханні та попросив стати його дружиною. Жінка подумала один день і погодилась.
«Він був гарним?» — запитала я Еліс.
«Та ні, звичайний, із довгим носом та рідкою сивою чуприною, — відповіла співрозмовниця. — Навіть бідним, бо підробляв у продуктовому магазині. Прийшов жити до мене, а свою квартиру залишив дорослій дочці».
До того ж новий чоловік виявився хворим, незабаром зліг, і Еліс довелося два роки за ним доглядати, годувати й читати йому вечорами вголос книжки...
«Для чого ж було виходити заміж?» — спантеличено запитала я в Еліс.
Вона з подивом глипнула на мене, певно, дивуючись моїй дурості, й тихо промовила: «Я була рада, що могла подарувати трохи тепла ще одній людині. Мені видається, що він помер щасливим».
Тепер настала моя черга здивовано кліпати очима. Я й не очікувала, що у грудях цієї висохлої, як пергамент, немічної й кволої бабусі б’ється таке велике серце. Ми замовкли, й кожен задумався про щось своє.
Івано-Франківськ — Чикаго, США.
