Ми навчились зустрічати кожен новий день із вдячністю, дякувати Богу і ЗСУ за кожен ранок і кожен прожитий день. Ми так довго вчились цього! А сьогодні... Сьогодні більше болю, ніж будь-коли. Хто скаже: де ж та межа?
Межа людської ненависті, жорстокості. Що більше жорстокості — то більша ненависть. Це страшно, і, мабуть, так не має бути. Та ми — звичайні люди, які не можуть вибачити спланованого і підступного вбивства невинних і закатованих за любов до своєї землі.
Триває війна... Гинуть наші захисники та цивільне населення, відбувається масштабне руйнування будинків та плюндрування української землі рашистами. І щодня відчуваємо ще більший біль, ніж, здавалося, може витримати людська свідомість.
Нас усіх сколихнули Ірпінь і Буча, повідомлення про вибухи в Кропивницькому, про жахливі обстріли Миколаївщини, про загибель захисників, патріотів, маленьких дітей. Перед смертю усі рівні. Вона не обирає. А я хочу, щоб обирала!!! Щоб розвернулась з нашої землі і пішла в тому напрямку, звідки прийшла. Щоб «косила» так, як і має це робити, та лише на тій землі, яка виплюнула з себе цих вихідців із пекла.
Вбивство наших Героїв-азовців в Оленівці, жорстоке каліцтво військовополоненого нелюдами та його звіряче вбивство... Часом здається, що все це не з нами і не на нашій планеті.
Ми просимо захисту нашій Україні, справедливої кари Божої за всі ганебні діяння окупантів — за те, що прийшли в наш дім, щоб вбивати, ґвалтувати і плюндрувати все, чим ми жили. Як там кажуть: прийшов із мечем — від меча і загине? То хай буде так!
Ми всі хочемо миру. У більшості з нас одна мрія — мрія про Перемогу, про те, щоб усі захисники повернулися з війни живими і неушкодженими, щоб матері, дружини і діти плакали від радості за їхнє щасливе повернення живими і здоровими, щоб у небі гримів лише грім, щоб укриття знову слугували нам, як у мирному житті, підвалами. Щоб у дітей було святкове 1 вересня і випускний бал із зустріччю мирного світанку. Щоб ми знову накопичували кошти лише на обнови та мандрівки до моря.
Я вірю, так обов’язково буде. Але не в усіх і не всюди... Адже наші воїни, які пройшли всі кола пекла, повернуться з війни, та чи повернуться у мирне життя? Ми всі повинні будемо допомагати їм скинути вже інші «бронежилети захисту». Бо їхні життя скалічені. І це не лише про фізичні ушкодження.
У нас виростуть діти, чиїх батьків забрала війна. Їх біль не завжди відчуватимуть інші, як і не всім буде зрозуміло, чому в Героя, який мужньо тримався в бою, тремтять губи у спілкуванні...
Війна обов’язково скінчиться, усе колись закінчується. Але людяність... вона не може вмерти, її не можна здолати, як і нашу віру в людей, в Україну, в перемогу Добра над злом. Ми переможемо, бо ми на своїй землі! Так завжди було і буде!
