Адже зимувати їм доведеться без їжі й тепла! Бо від початку війни вугілля та скрапленого газу сюди ніхто не завозить. Раніше можна було навідатися до найближчої лісосмуги й там крадькома вирубати деревину акації чи тополі на дрова, але тепер і така можливість зникла: лісосмуги або вигоріли під час бойових дій, або заміновані. Тож і не дивно, що люди зими просто бояться — точніше, бояться її не пережити.

— Відвідуючи села під Херсоном, я на власні очі переконуюся, що дефіцит палива там спостерігається вже нині. Навіть для приготування їжі люди не розпалюють пічки, а використовують мангали чи якісь імпровізовані таганки у дворах, — розповідає херсонський волонтер Володимир К., учасник проекту з постачання гуманітарки до прифронтових сіл у зоні окупації. — Те саме й із заготівлями до зими. Фрукти, зокрема ті самі персики, сливи, яблука, нинішнього літа у нас вродили чудово, помідорів-огірків теж не бракує. Але для їх консервації потрібні сіль, цукор, олія, зрештою, кришки. Усе це або не завозять, а якщо завозять, то за такими цінами, що селянам вони просто не по кишені. Скажімо, кілограм цукру нині коштує вроздріб 70—75 гривень.

Утім, із заготівлями вітамінів до зими селяни якось дають собі раду. Фрукти сушать, з кавунів солодкий бекмес за прадідівськими рецептами випарюють, навіть овочеві «закатки» без солі якось примудряються виготовляти. Гірше з паливом — його у степових селах просто ніде взяти. До війни через дорожнечу вугілля та газу власники приватних будинків почали переходити на універсальні опалювальні котли, які споживали дешевші пелети та брикети з місцевої сировини: рисового та соняшникового лушпиння, хмизу, очерету. Такі установки, цехи та міні-заводи були чи не в кожній громаді. Але тепер їх або розграбували, або вони простоюють через нестачу сировини: її просто ні на чому заготовляти та привозити. Декого, щоправда, виручає взаємодопомога та господарська жилка.

«Для нас урожай озимих на богарі у 30 центнерів з гектара завжди був за щастя. А тут рік видався геть невдалим: і підживити змогли тільки частину посівів, і гарних дощів з квітня не бачили, — розповів фермер Андрій із села Гладківка, котрий господарює на самісінькому краєчку посушливої Олешківської пустелі. — Тож озимої пшениці та ячменю на окремих полях збирали лише по 15—20 центнерів з гектара. І ті подіти нікуди, бо закупівель немає — війна. Відтак зерном розраховувався із робітниками, віддавав за паї. Земляки беруть охоче: вони вже зрозуміли, що нині важливі не гроші, а те, що в коморі. Завели курчат, гусей, свинок, і зерно піде на відгодівлю.

Дрова та вугілля також купити ніде, але тут маємо щасливий збіг обставин. Торік узяв у чоловіка в оренду під корчування двадцять гектарів старого черешневого саду. І тепер почали сухі черешні на дрова спішно випилювати — і для себе, і для односельців. До наступної весни, гадаю, вистачить».

Та не всім так щастить. Далеко не всі мешканці сіл краю, дуже постраждалих від бойових дій, планують зимувати в своїх хатах. Дехто вже шукає можливості або виїхати на вільні землі, або принаймні перебратися до Херсона чи Нової Каховки. Вони хоч і в окупації, та світло й газ там є. Хоча хтозна, що буде далі — адже бойові дії тривають...

Херсонська область.