Олена Малиновська.

Із Оленою Малиновською познайомилася у центрі для українських біженців у містечку Мюленбек, що в землі Бранденбург, де я як волонтер допомагала прибулим з оформленням документів та розв'язанням купи проблем, які виникають у таких випадках. Ця жінка здивувала тим, що на пораду заповнити якийсь формуляр, аби не морочитися з ним у майбутньому, дуже категорично зауважила: «Мені це не знадобиться, я - не біженка й не маю наміру тут залишатися! За кілька тижнів повернусь у Житомир».

На жаль, «кілька тижнів» розтягнулися на кілька місяців. Її дім у Житомирі цілий, але чоловік і дорослий син, котрі в ньому залишилися, не радять повертатися бодай зараз, коли ще існує небезпека «прильотів» (так вона скорочено називає можливий обстріл міста ракетами).

Але ж характер в Олени не такий, щоб вимушену поїздку до Німеччини використати як туристичну мандрівку. Хормейстер за освітою, вона організувала хор із дітей - біженців від війни, котрі прибули в Мюленбек з мамами. І навіть встигла підготувати їх так, що вони вже виступали з концертами. І все це - на волонтерських засадах.

Вона не забула перебування у підвалі власного будинку, де її двоє дочок і чоловік ховалися від обстрілів, жаху через те, що ракета поцілила у сусідній будинок. Після того чоловік був категоричний: маєш їхати звідси з дітьми. І ось вона в Німеччині, де однак навіть у спокої не могла довго оговтатися.

- Як починалася «ваша» війна, Олено?

- Ми прокинулися від вибухів о четвертій ранку. Визирнули у вікна - задимлене небо і цей страшний гуркіт: росіяни ракетами обстрілювали військовий аеродром. І хоча наші сусіди поспіхом виїжджали з міста, ми сподівалися, що це якісь поодинокі «прильоти», і що таке жахіття триватиме недовго. Ну, не могло такого статися, що це справжня війна! Не могло! Мабуть, я наївна, але не вірила, що росія почне воювати з Україною. Але обстріли тривали вже в різних районах міста - ракети вцілили в школу, гуртожиток, приміщення військової частини, житлову багатоповерхівку. А коли під обстріл потрапив сусідський красивий приватний будинок, у якому загинула вся сім'я, котра там мешкала, то стало по-справжньому страшно.

Ось тоді чоловік і сказав, що наш напівпідвал у разі прильоту ракети нас не вбереже. І хоч я чинила опір, адже мене тримало рідне місто, мої учні в Центрі дитячої творчості, де працювала у хоровій студії - 350 учасників, п'ять хорів для дітей різних вікових груп. Мої чоловік і син нині зайняті у сфері постачання армії, а мені довелося все залишити: з двома дочками рушила в дорогу.

- Якою вона була, дорога до Німеччини, і чому саме сюди?

- Наша сім'я має друзів у різних регіонах України, зокрема у Львові, а також тут, у Німеччині та інших країнах Європи. Поки ми збиралися і сумнівалися, то люди, які нас запрошували, прийняли інших біженців, і на заході України вже важко було знайти вільне місце для мешкання. Так ми опинилися у Німеччині - в родині Віктора Жеребцова, з якою підтримуємо дружні стосунки впродовж 20 років.

Це саме вони висмикнули мене зі стану, коли не можеш ані спати, ані їсти, сум, безнадія, неможливість жити в рідному домі - в цьому «коконі» негативних емоцій я перебувала постійно і не просихала від сліз. Аж поки мої друзі не сказали: чому б тобі не робити те, що ти вмієш найкраще? Звісно, вони не лише обдзвонили всіх своїх друзів і знайомих, щоб ті допомогли нам усім необхідним, а й зацікавили їх своєю ідеєю, мовляв, приводьте на співи дітей. Так народився наш невеликий хор, куди прийшли українські дівчатка та хлопчики, які з мамами оселилися у селах і містечках громади Мюленбека. Не слід забувати, що всі ці діти пережили не найкращі миттєвості - і вибухи, і руйнації. Та й дорога сюди була зовсім не комфортною мандрівкою.

Але ми почали вчитися співу, а потім і співати. Підтягнулися і німецькі діти. Наші спілкувалися з ними, ми разом поволі відходили від страху. А коли співали на справжній сцені під час літнього свята цього регіону, організованого також і для збору пожертв для потреб біженців, то це була наша маленька перемога, бо місцеві мешканці сприйняли концерт із захопленням. Сподіваюсь, що ми й надалі працюватимемо над розширенням репертуару, навіть враховуючи, що люди з України, котрих прийняли тутешні приватні домогосподарства, отримують квартири й поволі роз'їжджаються.

- Хоч би які були думки, спогади й переживання, а людина однак має пристосовуватися до нових умов. Чи складно вам було опинитися у зовсім іншому середовищі?

- Бачите, люди, котрі прийняли нас у свої домівки, зробили це усвідомлено, з бажанням допомогти. З ким би не доводилося спілкуватися, і я, і мої земляки відчували доброзичливість та прагнення посприяти у вирішенні якихось наших проблем. Приміром, наш з дітьми багаж помістився у рюкзаках. Прибули ми в зимовому взутті-вбранні, бо ж не їхали надовго. Сім'я, яка надала нам притулок, їхні знайомі та сусіди зібрали все необхідне бодай на перший час. А також подарували всім велосипеди, без яких тут не обійтися.

Я переконалася, що німці - дуже співчутливі люди, готові допомогти з вирішенням будь-якої проблеми. А їх було і ще є сила силенна. Скажу, що тільки-но я оговталася, то відразу намагалася щось робити, оприлюднила в соціальних мережах повідомлення, що я - музикант, маю ідеї і хочу працювати. Зрозуміла, що попит на таких працівників є. Але немає німецької, без якої знайти роботу за професією мені не вдасться. Негайно пішла на курси - починала з нуля. І на диво досить успішно закінчила перший рівень. Утім, ще й завдяки тому, що мені пощастило з курсами німецької. Тутешні пенсіонери, колишні викладачі мовних курсів, організували кілька груп, забезпечили нас підручниками та рештою необхідного приладдя - до дрібниць. Курси безплатні, викладачі чудові, вони ввели нас у мову терпляче, системно, зі знанням справи.

Звісно, я ще живу життям довоєнним, сумую за Житомиром, за моїми тамтешніми учнями, з якими підтримую постійний зв'язок. Ми ж бо віримо: ще навчатимемося і співатимемо в тому само складі, що й раніше. Але вже зрозуміло, що час повернення додому затягується. Мої дівчатка починають звикати до тутешнього життя. Особливо молодша, котра вже має друзів, їй подобається школа, в котру вона почала ходити з весни. Невдовзі в неї починається новий навчальний рік, звісно, буде непросто призвичаїтися, адже мова викладання - німецька, яку їй доведеться освоювати на ходу.

Зауважу, що всі питання стосовно дітей українських біженців, садочків, навчання у школах тут вирішуються швидко й бездоганно. Немає головного болю для мам щодо відвідування дітьми школи, груп подовженого дня, забезпечення сніданками-обідами. Це найперше, що ми відчули, коли прибули до Німеччини, за що безмежно вдячні.

- Побутові проблеми вдається розв'язувати, до нових умов поступово звикаєте. А що засмучує, що не так, як хотілося б?

- Найголовніша проблема не залежить від людей, які нас прийняли, - те, що війна в Україні стає затяжною і непередбачуваною. Здебільшого ми сподівалися повернутися додому за кілька тижнів. І тутешні люди нас прийняли теж на обмежений час, наші домовленості з ними про це давно добігли кінця. Як і я, тисячі біженців шукають соціальні квартири, яких зовсім обмаль. Ускладнює ситуацію брак німецької, щоб говорити й домовлятися з орендодавцями. Це, звичайно, не додає настрою, адже нарешті вже хочеться мати бодай тимчасовий, але власний дім.

А ще все-таки хотіла б працювати тут за професією, адже маю великий спектр можливостей. Я можу викладати музику, вокал, сольфеджіо, фортепіано - дітям і дорослим. Але найкраща перспектива - створити власний хор і студію. Навіть з короткого досвіду, набутого тут, я переконалася, що і тутешні діти мають бажання навчатися співу, і тут є умови це робити. Щойно в мене з'явиться така можливість, то неодмінно організую колектив, щоб можна було займатися і зі старшими, і з молодшими. І я маю що передати дітям. Цікаво, що коли ми займаємося, то забуваємо про час. Це означає, що енергія у нас взаємна.

Берлін.

Учасники хору, українські діти-біженці виступають з концертом на літньому святі громади Мюленбек.

Фото автора.