До 95-річчя Національної академії наук
 
У листопаді цього року виповнюється 95 років від дня утворення НАН України — широко відомої в країні та за її межами наукової установи. Напередодні цього ювілею не зайве згадати тих, хто стояв біля джерел академії, закладав її фундамент. Серед них -ініціатор ідеї національної академії та її другий президент, талановитий учений — історик і правознавець, академік Микола Прокопович ВАСИЛЕНКО (на знімку).
Радянська пропаганда свого часу приклеїла до його імені ярлик українського буржуазного націоналіста. Це призвело до того, що академіка «втратили» більш як на піввіку. Ім’я Миколи Василенка не згадували навіть у повоєнних «Радянській історичній енциклопедії» та «Великій радянській енциклопедії». А «Українська радянська енциклопедія» відвела вченому всього кілька рядків, та й то із застереженням, що його праці «написані з буржуазно-націоналістичних позицій». І ані слова про нього як про президента академії.
Сьогодні ми знаємо правду про мінливу долю вченого та його роль в організації і становленні академії.
На берегах Есмані
Микола Василенко народився в лютому 1866 року в селі Есмань Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині — Глухівський район Сумської області). Його рід мав козацьке походження. Батько, Прокіп Іванович, закінчив Глухівське земське училище. Працював писарем у глухівському повітовому суді, потім був приставом в Есмані. Надавав правову допомогу односільчанам і всім, хто до нього звертався.
Садиба Василенка була наче відірвана від села, бо розташовувалася на хуторі. Господарі жили скромно, але дружно, вели сільське господарство, виховували дітей. 
Свої перші роки життя Микола Василенко з теплотою й подробицями описав пізніше у своїх спогадах «Моє життя»: «Краси не було, але був затишок. І ми всі любили наш хутір, нашу Есмань».
Науку Микола Василенко почав освоювати із Глухівської шестикласної прогімназії. Влаштовуючи сина на навчання в 1875 році, батько привіз із Есмані саджанці сріблистої тополі й посадив їх перед будинком гімназії. Незабаром тут піднявся парк, що став окрасою прадавнього міста. Він є й нині.
Шість років навчання і життя в колишній гетьманській столиці були плідними для становлення світогляду Миколи Василенка. Прогімназію він закінчив «з нагородою», здобувши хорошу загальну освіту і знання латини, грецької, німецької та французької мов.
Глухів розбудив у Миколи Василенка любов до історії рідного краю. Не випадково проблемам Гетьманщини пізніше він приділяв значне місце у своїй творчій діяльності.
Теорія і практика юриспруденції
Першу вищу освіту Микола Василенко здобув на історико-філологічному факультеті Дерптського (нині — Тартуського) університету (1890 р.). Переїхавши після цього до Києва, займався викладацькою та науковою діяльністю. Паралельно редагував газету «Київське слово». За публікацію в ній антиурядових статей був засуджений у 1907 році до одного року позбавлення волі. Покарання відбував у санкт-петербурзьких «Хрестах». У в’язниці даремно часу не втрачав. Тут підготувався до здобуття другої освіти — юридичної. Звільнившись із місць ув’язнення, екстерном здав іспити на юриста в Новоросійському (Одеському) університеті. Отримав відповідний диплом, працював повіреним (адвокатом) одеської, а потім київської судових палат.
Від ідеї до втілення 
  Після повалення самодержавства в Росії Микола Василенко обіймав посаду попечителя Київського навчального округу. Його помітили й запросили до Санкт-Петербурга. При-
значили на посаду заступника міністра освіти Тимчасового уряду. Тут він зблизився з відомим ученим-геофізиком Володимиром Івановичем Вернадським, який також був заступником міністра. Обоє вони працювали під егідою міністра освіти, академіка Петербурзької академії наук С. Ф. Ольденбурга.
Саме тут у Миколи Василенка зародилася ідея створення Української академії наук. Як згодом зазначав Володимир Вернадський, тоді в міністерстві обговорювали питання про «великі центри наукової роботи». У Миколи Василенка «першого виникла думка про створення Української академії наук. У нас із ним одразу утворився дорогий для нас обох дружній зв’язок» (Вернадський В. І. Із спогадів // Вісник Академії наук УРСР, 1989, № 4, с. 59).
У Російській імперії академічну ідею Миколи Василенка не було завершено. Із проголошенням у 1918 році Української Народної Республіки він — знову в Києві. Тут долучається до процесу національно-державного будівництва. У період правління Центральної Ради був членом Генерального суду УНР, а при гетьманові Петрові Скоропадському обійняв пост міністра освіти й мистецтв.
Використовуючи свої міністерські можливості, Микола Василенко знову повернувся до ідеї академії. Він запросив до Києва Володимира Вернадського з метою надання сприяння в практичному розв’язанні питань, пов’язаних з утворенням Української академії наук (УАН). Володимир Вернадський очолив комісію з розробки статуту академії та інших необхідних документів. Її перше засідання відбулося в кабінеті міністра 9 липня 1918 р. Відкриваючи його, Микола Василенко зазначив, що створення УАН має велике національне значення. Це завдання бере на себе Українська держава. Його не під силу розв’язати товариствам учених.
Комісія провела 23 засідання. Вона підготувала законопроект про утворення УАН та проект її статуту. Результати роботи комісії були представлені уряду у формі «Пояснювальної записки до законопроекту про заснування Української академії наук у Києві», підписаної міністром Миколою Василенком.
Останньому, отже, не тільки належала ідея створення УАН. Він брав активну участь у її реалізації. 14 листопада 1918 року Петро Скоропадський підписав закон про утворення академії. Було також за-
тверджено Статут УАН та її персональний склад. А 27 листопада відбулися перші Загальні збори академії, на яких першим президентом УАН обрали Володимира Івановича Вернадського.
Роль Миколи Прокоповича в заснуванні академії була високо оцінена науковою громадськістю. На других загальних зборах академії було прийнято текст листа на адресу вченого: «Вельмишановний Миколо Прокоповичу!
Загальні збори Української академії наук у Києві 30 листопада 1918 року, уперше зібравшись на ділову роботу після виборів своєї президії, одноголосно ухвалили направити Вам своє щире вітання й теплу подяку, що, будучи міністром народної освіти, Ви всією душею поклопоталися про установу Української Академії наук і вписали буквами, що не стерти, своє ім’я в історію Академії».
Другий президент 
Із встановленням в Україні радянської влади Микола Василенко відійшов від політичної діяльності. Відмовився й від пропозицій емігрувати за кордон. Читав лекції в київських навчальних закладах і не поривав наукових зв’язків з академією. Тут він очолював Соціально-економічний відділ, Комісію з вивчення західноруського й українського права, Товариство правознавців. Радянська влада спочатку більш-менш лояльно поставилася до вченого. У 1920 році його обрали академіком, а 18 липня 1921-го — другим президентом академії.
На новій посаді Микола Василенко діяв уміло й енергійно, незважаючи на труднощі періоду. Було вжито заходів з поліпшення матеріального становища академії, її перейменували з УАН на Всеукраїнську академію наук 
(ВУАН), вона поповнилася новими членами, почала відновлюватися академічна видавнича діяльність. Але тінь недалекого політичного минулого (міністерська служба в гетьмана) витала над президентом. Йому довіряли вчені, але не можновладці. Саме в цей час до академії був приставлений політичний комісар Леонід Левітський. Він був присутній на всіх академічних заходах і доносив про все своєму начальству. 
«Дивлячись на нього, — зазначав у своєму щоденнику Микола Василенко, — я думав: «Бідна країна, які немовлята роблять над тобою експерименти!»
Не витримавши необґрунтованих нападок і тиску на академію з боку наркома освіти УРСР Григорія Гринька, Микола Василенко в лютому 1922 року склав із себе обов’язки президента на Загальних зборах академії. Він подякував присутнім за довіру і відзначив, що відмовляється від президентства, «не з власної волі».
Академічна солідарність
Не отямившись від цієї моральної травми, Микола Василенко став жертвою хвилі чистки академічної інтелігенції від «політично ворожих елементів», що розгорнулася в ті роки. У вересні 1923 року його заарештували разом з молодшим братом Костянтином за сфальсифікованою справою про контрреволюційну організацію «Київський обласний центр дій». Вирок Київського губернського суду від 7 квітня 1924 року був жорстоким. Близько 20 осіб були звинувачені в антидержавній діяльності та засуджені до позбавлення волі. Брати Василенки отримали по 10 років кожен.
Микола Прокопович важко переживав це лихо на схилі своїх літ. Але на його захист стала академія. Її боротьба за свого колегу гідна поваги. Звичайно, це була середина не 30-х, а 20-х років. Але і в цих умовах була потрібна громадянська мужність, щоб не уподібнитися до страуса, що сховав голосу в пісок.
Миколу Василенка, попри тиск партійних органів, так і не виключили зі списку членів ВУАН. П’ять разів остання зверталася до Президії ВУЦВК із проханням надати можливість ученому займатися науковою діяльністю на волі. Під цими документами сумління стоять підписи відомих українських учених того часу — Костянтина Воблого, Олексія Гілярова, Дмитра Граве, Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Овксентія Корчак-Чепурківського, Агафангела Кримського, Володимира Липського, Михайла Птухи, Павла Тутковського, Івана Шмальгаузена та ін.
Шість раз Президія ВУЦВК розглядала клопотання академії, самого засудженого та його дружини Наталії Полонської-Василенко. У травні строк вироку засудженому було скорочено наполовину, а у вересні 1924 р. покарання було замінено адміністративною висилкою за межі України.
Знову пішли клопотання від академії до столичного Харкова. За свого колегу клопотався з особистої ініціативи Михайло Грушевський. Тепер уже на предмет того, щоб скасувати висилку Миколи Василенко до Оренбурга і дати можливість ученому жити й працювати в Києві.
Наполеглива боротьба академії за свого другого президента нарешті увінчалася успіхом: 24 жовтня 1925 року Секретаріат Президії ВУЦВК звільнив Миколу Василенка «від усіх заходів соціального захисту, до яких його було засуджено Київським Губсудом».
Останні думки 
Пережите вченим підірвало його здоров’я. Але він продовжував займатися науковими дослідженнями. Перелік своїх публікацій довів до приблизно 500. Серед них — такі великі монографії, як «Прикріплення селян у Малоросії», «Нариси з історії Західної Русі й України», «Матеріали для історії економічного, юридичного і суспільного побуту у Старій Малоросії», «Питання про сервітути у Південно-Західному краї» тощо. Микола Василенко послідовно й аргументовано доводив історичну самостійність розвитку українського права, глибоко розробив його джерелознавчу базу.
У 30-х роках ВУАН охопила нова хвиля широкомасштабних реорганізацій, звинувачень у націоналізмі, чисток та репресій. Не виключено, що смерть «урятувала» ученого від нових проблем. У 1934 році спецслужби вже пов’язали розбитого паралічем академіка з «ворожою» організацією «Молода гвардія».
Незадовго до смерті Микола Прокопович отримав листа з Москви від віце-президента Академії наук СРСР Сергія Вавілова. Він просив Миколу Василенка заповнити анкету для розміщення статті про нього в бібліографічному словнику найвідоміших радянських учених, що готувався до видання.
Але Микола Василенко не встиг виконати це прохання. Він помер у жовтні 1935 року, на 70-му році життя. Його скромно, майже таємно, поховали на Лук’янівському цвинтарі.
Як потім напише Наталія Полонська-Василенко, її чоловік усією душею належав академії, був її великим прихильником і патріотом. До самої смерті 
«жив інтересами Академії, гірко переживав її знищення і його останні передсмертні думки були про Академію наук» 
(Полонська-Василенко Н. Д. Українська Академія наук: Нарис історії. — К., 1993. — С. 29.).
Повернення із забуття
Відновлення справедливості стосовно Миколи Василенка почалося наприкінці 80-х років. 22 грудня 1988-го Президія АН УРСР ухвалила постанову «Про актуальні маловивчені питання історії заснування і перші роки діяльності Академії наук Української РСР». У цій постанові зафіксовано факт, що другим президентом академії був академік Микола Василенко. Передбачалося також видати його вибрані праці та здійснити інші заходи з увічнення пам’яті вченого.
Певні труднощі тут виникли у зв’язку з тим, що Микола Василенко не був офіційно реабілітований у справі Київського обласного центру дій. У 1925 році його помилували, але не виправдали. Це питання було непростим навіть в умовах перебудови.
Наприкінці 80-х років президент АН УРСР, академік Борис Євгенович Патон неодноразово звертався до прокуратури та органів державної безпеки з цього питання. Але крига скресла лише на початку 90-х. 28 червня 1991 року Пленум Верховного Суду України задовольнив протест Прокурора УРСР Михайла Потебенька, вирок Київського губернського суду від 8 квітня 1924 р. щодо Миколи Василенка було скасовано, а справу закрито за відсутністю складу злочину. Для цього знадобилося майже 70 років!
У незалежній Україні ім’я Миколи Василенка по праву — на гідному місці. НАН України присуджує наукову премію  
імені М.П. Василенка. Інститут держави і права  
ім. В. М. Корецького НАН України видав вибрані праці вченого у трьох томах, а також книги про нього. Одна з вулиць Києва носить його ім’я. Встановлено меморіальні дошки на будинку Президії НАН України та на батьківщині М. Василенка. Нацбанк України в серії «Видатні особистості України» випустив ювілейну монету «Микола Василенко. 1866—1935».
Микола Василенко та Володимир Вернадський заклали основи академічної справи в Україні, що розвинули їхні послідовники, у тому числі ровесник Академії, нинішній її Президент Борис Євгенович Патон.
 
Юрій ШЕМШУЧЕНКО, директор Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, академік.