На передовій.

Марина — досвідчений військовослужбовець, фізично підготовлена, добре розуміється на тактиці бою, вміє влучно стріляти з різних видів зброї і не вперше перебуває на найскладніших напрямках. Брала участь у боях на Світлодарській дузі, в Мар’янці, Зайцевому та під Волновахою.
Патріотично налаштована жінка ще в 2014 році вступила в добровольчий батальйон і стала на захист нашої Батьківщини. Вона має велику силу духу, сміливе серце, щиру душу, впевненість у правильності прийнятих у житті рішень та жагучу любов до України.

«Доводиться виконувати різні завдання: від знищення танків, іншої ворожої техніки противника чи живої сили — до евакуації поранених або загиблих наших бійців. Усі вони пов’язані з обороною нашої країни і залежать від конкретної бойової ситуації. У всіх, хто нині воює, спільне завдання — вижити і знищити противника», — розповіла військовослужбовиця.

Як командир вона займається організацією життєзабезпечення свого підрозділу. Налагоджує тісне співпробітництво з волонтерами з різних країн, співпрацює і з волонтерами з рідного міста, з громадською організацією «Майдан». А коли виникає потреба, звертається по допомогу і до свої друзів, а ті — до своїх друзів. У такий спосіб на передову оперативно привозять та надсилають усе необхідне.

Марина вдячна всім, хто придбав, подарував привіз необхідні армії речі: автомобілі, турнікети, засоби захисту, амуніцію, ліки, продукти. «Все це — необхідна складова нашої життєдіяльності в умовах бойових дій! Ми цінуємо кожного і кожну, хто допомагає нам! Я пишаюсь кожним і кожною, хто, не шкодуючи життя, здоров’я, часу, грошей, бере участь у нашій спільній боротьбі!

Волонтери й волонтерки, захисники та захисниці — для мене дуже важливі та між собою дуже споріднені люди в нашому суспільстві. Вони добровільно, за власною ініціативою віддають свій час, здоров’я, гроші й навіть життя для захисту тих, хто цього потребує і в цивільному житті, і на війні! Я дуже ціную цю кропітку роботу, адже ЗСУ складно було б давати гідну відсіч російській агресії без потужної підтримки небайдужих громадян, справжніх патріотів».

Жінкам важко на фронті в фізичному плані, погоджується Марина, адже середньостатистична жінка апріорі слабша за середньостатистичного чоловіка, а вага зброї, спорядження чи засобів захисту однакова як для жінок, так і для чоловіків.

Холод, нестачу сну чи неможливість поїсти кожна людина переносить по-різному, незалежно від статі. Багато жінок виконують бойові завдання нарівні з чоловіками. «Але є і жінки, і чоловіки, які уяви не мають про окопи або як працює штатна зброя, — зауважує вона.

 — Я вважаю, що кожна людина повинна розуміти, чим саме вона може бути корисною своїй державі. Не всі готові йти до війська, не всі готові й не всім потрібно воювати зі зброєю у руках. Але захищати країну, бути дотичними до вирішення проблем в логістиці, в укомплектуванні, в інформаційному полі потрібно всім. Як і треба пройти курси домедичної допомоги, знати про свої дії у разі ескалації. А в разі необхідності абсолютно всі працездатні громадяни мають стати на захист своєї країни. Армія — це не лише про зброю, це цілий  організм».

Війна багато шрамів залишила у моєму серці…

«Загибель побратима — це така пустка всередині. Я дуже сумую за людьми, яких вже немає поряд. Чорним днем календаря стало для нас 8 травня, коли  загинули два мої побратими — Євгеній Тарасьєв, позивний «Дизель», і Назар Жирнов, позивний «Зарік». Євген — надійний товариш, напарник, який у прямому сенсі прикривав мене в стрілецькому бою у Волновасі... Він посеред лісосмуги, під час багатогодинного чергування, діставав звідкись з кишені шматок сала чи печиво — і то було справжнє свято! У пам’яті й досі звучать його слова: «Ксена! Давай швидше, у нас хвилина до перезарядки ворожих «градів». Коли була мінусова температура, «Дизель» посеред недобудови знайшов шматок целофану, щоб хоч чимсь було накритися, аби зігрітися… Він піклувався про інших, а свої контузії вважав дрібницями, які не заважали штурмувати або виконувати інші бойові завдання... Все це й багато іншого назавжди залишиться в моїй пам’яті і в серці... Назар ніколи ні з ким не сперечався, виконував всі прохання або накази якісно і відповідально. Любив котів і собак, а вони його. Разом із ним ворог забрав у мене ще одну частину мого серця... Обидва до останнього подиху захищали Україну від ворога на одній із найнебезпечніших ділянок фронту».

Загибель товариша, якого знаєш багато років як надійного побратима, гідного воїна, добру та розумну людину — то пекучий біль... Біль, який спонукає нещадно нищити ворога.

Марина згадує Костянтина Дюбайла, позивний «Білорус», який із 2014 року добровільно став на захист України. Він брав безпосередню участь у багатьох складних бойових операціях. Умів працювати з будь-яким видом зброї, його дії були прикладом мужності, самопожертви та героїзму! Маючи неординарний розум, «Білорус» умів знайти правильне рішення у будь-якій складній ситуації.

«Мені особисто поруч із ним ніколи не було страшно.

Війна багато шрамів залишила у моєму серці. Але знаю одне, що зробила правильний і свідомий вибір. Я тут потрібна, я розумію, що маю сили і вміння захищати свою країну, наше майбутнє. Все буде Україна!»
Марину Валицьку чекає з війни, підтримує її бойовий дух, вірить у ЗСУ та в перемогу України  мама Любов Тарабанько, яка виховала двох доньок.

«Аня — спокійна, гарна господиня, турботлива мама. Виховує трьох дітей. А Маринка з дитинства була дуже активною, сміливою і рішучою дівчинкою, яка вміла постояти за себе. Любить життя, екстремальні ситуації, дуже ризикована. Ставила цілі й досягала їх. Навчалася стріляти. Але професія у неї мирна — закінчила навчальний заклад за спеціальністю «дизайн та проектування корпусних меблів». Доньки різні за характером, але мають і спільні риси — щирість, доброту і людяність. Марина відрізняється величезною добротою до всього живого. Ще будучи школяркою, завжди приносила покинутих кошенят та цуценят. Лікувала, а потім знаходила для них господарів, — розповіла Любов Іванівна. — Навіть із фронту Маринка мені привезла чотирилапого друга – добермана. Врятувала собаку від смерті. Тепер разом із ним чекаємо на Марину…»

Коли в 2014 році розпочалися події на Майдані, Марина збиралась їхати, не могла стояти осторонь. Поїхали з мамою разом. А наприкінці 2014 року Марина вступила в добровольчий батальйон.

«Я не відмовляла її, бо розуміла, що вона по-іншому не може. Не можна закрити за сімома замками велику силу духу і любов до України. Вона — велика патріотка своєї країни».

Ще за мирного життя Марина співпрацювала з громадськими організаціями, піклувалася про добробут рідного міста. У військовій справі теж показала свій професіоналізм. Коли проходила навчання, із групи в 54 особи вона та ще один військовослужбовець отримали відзнаку за наполегливість та вміле освоєння знань.

«Щодня стежу за новинами і прошу Бога, щоб закінчилася війна. Щоб всі матері дочекалися своїх дітей живими та здоровими. Марина дуже турбується за мене, нічого не розповідає, а я і не розпитую. Бо знаю — не все можна говорити. Я й так усе розумію по її голосу, по її повідомленнях, який у неї настрій, чи стомлена вона, чи сумна, чи хвилюється за щось…

Розумію всіх матерів, які чекають своїх дітей із війни. Але розумію і те, що вони захищають нашу країну, наше життя, майбутнє наших дітей.

Вірю в те, що материнська любов і молитва допомагають нашим дітям у бою з ворогом».

Кіровоградська область.

Післямова

Поки готувався матеріал. Марина дістаала поранення. Ось що на своїй сторінці у Фейсбуці вона написала: «Мабуть, я в трохи кращому стані, ніж машина... На жаль, прилетіло і в неї... Евакуація, будь-який підвіз — цей єдиний бойовий кінь виконував протягом трьох місяців на Донецькому та Луганському напрямках. Вибач, Peter Fedorian, та дякую.
Навіть трохи поламана відчула себе «дівчинкою»! Лікарі займаються пораненням, а салон краси «Стрекоза» подарував насолоду та моральний релакс! Щиро дякую дівчатам за організацію, процес та результат цього заходу!

P. S. Донецька/Луганська земля має бути в складі України, а не в моїх нігтях».


З любою матусею.

Фото  надано автором.