Ані малий Сашко із села Терешівці Ярмолинецького району, ані його батьки, котрі ставили на ноги ще двох дітей, і подумати не могли, якою простелиться перед ними доля.
Олександр Васильович пережив війну, пройшов через три фашистські концтабори. Сам дивується, як залишився живим. Бо вийшовши на волю, юнак важив 37(!) кілограмів. А дякою за те, що все витерпів, вижив, стали вже радянські норильські табори, де провів ціле десятиліття. Там кожен день — як вічність. Здавалось, гірше для людини не може бути і в пеклі. Але чоловік каже: «У таборах нас годували краще, ніж в голодному 32-му».
— Важко уявити, коли із хати забирають усе. А саме так і було, — розповідає.
Забирали насамперед пшеницю. Потім — картоплю. А за цим — уже й буряки, капусту, огірки... От тільки на останнє плану не було. І забрану городину просто висипали посеред вулиці і... топтали, перемішуючи з болотом. Для чого це робили? Хіба не для того, щоб у селянській хаті таки насправді вже не було нічогісінько?
Справжній голод прийшов узимку. А до весни дожили не всі. Пізніше Олександр Васильович підрахував: на рідній вулиці Педоси до голоду було 35 дворів, де жило 152 особи. У 33-му 72 з них померло.
Врятувалися переважно ті, у кого залишалася корова. На диво, влада не забирала худобу. Хіба у тих, хто підпадав під розкуркулення. Але корову треба було берегти від злодіїв.
— Миньку тато з хліва забрали до хати. Так усі разом жили і рятувалися.
А навесні почали відживати: на зеленому листі, кропиві, лободі...
Та це — потім. До того селу ще треба було пережити найстрашніше. Хоча про те, що сталось із Мотрею, дід Максим, який став випадковим свідком її загибелі, розповів через багато літ, аж перед смертю. Сказав, що більше не міг носити в душі це жахіття.
Мотря була гарна молода дівчина, але трохи відставала у розумовому розвитку. Завжди була при батьках та при хаті, а потім раптом зникла. Тіла її так і не знайшли. І тільки дід Максим бачив, як троє незнайомих чоловіків убили Мотрю, потім порізали на шматки, поклали у мішки та й пішли дорогою.
Про цю історію люди навіть через багато років говорили пошепки. Бо офіційно не те що людоїдства, а навіть голоду в подільських селах не було. Була лише активна робота партії із заготівлі зерна для держави.
Свідчення тих, хто це бачив, збирав усе життя письменник Василь Горбатюк:
— Я ще малим вирішив, що стану письменником тільки для того, щоб розповісти про той голод.
Василь Іванович належить до покоління, яке вже не знало тих часів. А його батьки тоді були дітьми. Татова родина разом із десятком інших жила на хуторі, неподалік Гнатівців. Та потім партактивісти всіх залучили до колгоспного життя. Робили все поспіхом, навіть не помітили, як залишили на хуторі трирічного хлопчика. Маля зосталося одне-однісіньке на весь білий світ. На ніч залазило спати у піч. А вдень йшло у поле і їло зелені колоски.
— Так вижив мій батько, — розповів Василь Горбатюк. — А у маминій родині було семеро дітей. Їх усіх врятувала корова. А коли не стало молока, у баняк наливали воду і ставили його на вогонь. Вода кипіла, і зверху з’являлися бульбашки. Діти сідали з ложками навколо баняка і виловлювали бульбашки. Більше не було що їсти.
...А Василь Горбатюк таки став журналістом і письменником. Зібрані ним спогади очевидців, документальні матеріали стали основою для написаних художніх творів.
Хмельницький.
