Луганчанка Надія Воронцова в грудні відзначить 90-річчя. Вона пам’ятає і голод, і війну, і те, як її вивезли до Німеччини. І шкодує, що не записала спогади для онуків. Але ще не пізно...
Найсильніший її спогад про 1933 рік — коли помирала мама. Лежала з опухлими до самого живота ногами й задихалася. Десятирічна Надя знала, що це від голоду, їй здавалося, що коли маму досита нагодувати, то вона підніметься. Але дива не сталося. Мама померла. Батько невміло заголосив: «Що ж ти, Соломіє, мене самого з дітьми залишила?..» Йому було за п’ятдесят, і він повинен був прогодувати чотирьох малих дітей. Над Соломією і Максимом Базікалами висів якийсь фатум. Із перших шести дітей ніхто не вижив. Мати Бога просила, поклони била, і Господь змилувався. Через кожні три роки Соломія народжувала по дитині, й усі — Андрій, Надія, Григорій, Марія — вижили. І залишилися без матері. Батько вдруге не одружився. Сказав дітям: «Своєї матері в нас немає, а чужої тітки нам не треба».
— У той рік на землі нічого не вродило, — розповідає Надія Максимівна. — Картопля була дрібна, як горох, але ми її всю зібрали й економили, як могли. Коли була жива мама, вона варила великий чавун цієї барабольки й примушувала нас чистити, товкла її, додавала різного листя, щавлю та пекла «ляпчики». Ще ми збирали стебла кукурудзи, товкли їх, додавали бересток і теж пекли коржики. Добре, що була корова. Молоко розбавляли так, що воно тільки пахло молоком. Корову нічим було годувати, і вона була така слабка, що батько підв’язував її на мотузках, щоб не впала.
Стебла кукурудзи ми ділили з коровою, а її переважно годували листям. І самі їли всяку траву, листя, усе, що не гірке й не противне.
Пам’ятаю, ходили на гору біля села й збирали рослину, що її називали «жабуриння». Не знаю, що це було. На траву не схоже, але виростало із землі. Таке сухе, зморщене, коричневе. Як шматочок засушеного яблука. Ми з Марією його заливали розведеним молоком, і воно набухало, збільшувалося удвічі-утричі. Ні смаку, ні запаху, але живіт набиває. «Жабуриння» того року було дуже багато. Напевно, Господь Бог хотів нам допомогти, щоб ми вижили. За все своє життя «жабуриння» я ніде й ніколи більше не зустрічала.
Хто працював у колгоспі, той одержував якусь пайку на трудодні, а батько Надії Максимівни колгоспником не був. З імперіалістичної війни повернувся без ноги, а навіщо інвалід колгоспу? Працював у крамниці, там потрібна була грамотна людина — і як касир, і як бухгалтер. Іноді на сільгоспроботи кликали старшого брата — сімнадцятирічного Андрія. Він, бувало, приносив, загорнуті в ганчірку 100—200 грамів якогось зерна, і тоді велика родина могла поласувати юшкою. Від її запаху в дітей паморочилося в голові... Пізніше молодший брат навчився ловити ховрахів та їжаків. Їжаків спочатку смалили, потім варили. Вони були дуже жирні й смачні. Це полювання і допомогло вижити.
— У голод люди помирали щодня, — згадує Надія Максимівна. — Ми жили неподалік цвинтаря, і труни возили повз нас. Бувало, ховали й без труни. Молодший брат батька виїхав на Донбас на заробітки, залишивши жінку й п’ятьох дітей, і пропав. А дружина і троє малюків померли від голоду. Ще два мої дядьки жили добре й голоду не знали — один працював на млині, другий завідував господарством колгоспу. Але нам ніколи не допомагали, хоча бачили, як ми голодували. Так, були люди, які навіть під час голодовки жили багато. Мали домашню худобу, зерно. В одного з таких багатіїв моя родичка, котра збожеволіла від голоду, вкрала порося. Господар знав, що його сусідка була не при собі, однак домігся, щоб її посадили у в’язницю за злодійство.
Луганськ.
Надія Воронцова, уродженка села Кабичівка Марківського району Луганської області.
Фото автора.
