Для старожилів сіл та хуторів у пониззі Дніпра слово «чилім» звучить майже як «хліб». Чилім — це водяний горіх, плоди якого у голодні тридцяті роки врятували тисячі життів. Коли гори збіжжя позабирали та звезли до сусідніх портів, і вони там гнили під відкритим небом в очікуванні вивозу за рубіж та обміну на трактори й верстати для сталінської індустріалізації, степові села вимирали. А от люд на дніпровському узбережжі повтікав у плавні. Збирав плоди того самого чиліму з трьома ріжками, обдирав шкарлупу, розмелював і готував солодкувате пюре чи млинці. З виловленою у плавнях рибою цього було достатньо, щоб сяк-так душа на цьому світі трималася.
У селищі Білозерка під Херсоном старі люди розкажуть вам чимало рецептів страв з водяного горіха, та й про острівці у плавнях, де ховали картоплю й зерно, а то й худобу. Секрети виживання були в кожної родини свої. Багато їх тут чула завідувачка відділу Херсонського обласного краєзнавчого музею Ірина Балацька, котра вже вісім років записує спогади (набралося з півтори тисячі таких історій), вишукує унікальні документи в архівах.
Ці дослідження лягли в основу планшетної виставки «Голодомор. Херсонський літопис», із якою Ірина Казимирівна їздить по школах обласного центру й сільських районів. Вона не втомлюється це робити, бо вважає: молодь повинна з перших уст знати, хто й чому прирік їхніх дідів і бабусь на муки.
— Опитувати жертв голодомору дуже тяжко, бо горе їх до кінця так і не відпустило — плачуть, хвилюються. Але збирати їхні свідчення — обов’язок істориків. Багато кого з тих, чиї розповіді я вислухала, вже немає серед живих, — каже Ірина Балацька. — Щоправда, відкриваються архіви правоохоронних органів, куди донедавна достукатися було важко. Але найяскравіші враження — від роботи з документами в облдержархіві, де є тисячі актів про смерті селян у період 1932—1933 років. Лише в поодиноких документах бачимо нехитрий запис про смерть від голоду. А в більшості канцеляристи змушені були вигадувати ухильні формулювання: «параліч серця», «слабкість», «знесилення» чи взагалі «невідомо».
Ірина Балацька сподівається, що історії про те, як Дніпро захистив своїх дітей від голоду, ще знайдуть відображення у художніх книжках та історичних розвідках. Ті, хто вижив, не проти розповісти. Але якщо ви запитаєте, де конкретно у плавнях той самий таємничий острівець, на якому родина ховала залишки харчів, козу чи коня, найчастіше почуєте ухильну відповідь або посилання на слабку старечу пам’ять — підводить, хай їй грець. Та річ не в пам’яті: шлях до заповідного острова у комишах, якого не видно ні з повітря, ні з води, мудрі старійшини рибальських родів воліють залишати тільки родинним секретом — хтозна, мовляв, що принесе нам майбуття. Раз їх уже так налякали, що обпікшись на гарячому молоці, вони до кінця своїх днів і на холодну воду дмухатимуть.
Оригінал свідоцтва про смерть від голоду з херсонського архіву.
Фоторепродукція автора.
ЦИТАТАЗ доповідної записки Дніпропетровського ДПУ про стан справ на території нинішньої Херсонщини у березні 1933 року: «У Нижньосірогозькому районі голодує 73 сім’ї, опухлих 295, померлих 46. У Високопільскому районі голодуючих сімей 73, опухлих 162, померлих 100, у Генічеському районі голодуючих сімей 154, опухлих 430, померло 48».
