Ще один приклад того, що голод було спрямовано на знищення саме українців, наводить 90-річна Лідія Юрченко з Вінниччини (на знімку). Вона, тоді 10-літня, носила зерно і деякі харчі батькам з села Малі Крушлинці Вінницького району. Там не у всіх зерно відбирали. І люди ділилися з сусідами з її рідних Великих Крушлинців, де з голоду померло 770 чоловік.

На запитання, чому два села, між якими тільки три кілометри, по-різному пережили голод, бабуся знизує плечима. «Але бігме правду кажу, що носила звідти дещо попоїсти мамі, бабусі й дідусю, — хреститься старенька. — Вони були такі знесилені, що не дійшли б, а в мене прудкі ноги, гай — та й там!» Зізнається, що досі її переймає страх, як згадує про дорогу від села до села.

— Дуже боялася йти після того, як на дорозі знайшли чоловіка з відрізаними руками й ногами, — продовжує Лідія Юрченко. — Казали, що його з’їли голодні. А в одній хаті не стало дитини, чула, що її теж з’їли. Я питала свою бабусю: «Як це можна з’їсти свою дитину?» Що вона мені відповіла, не забуду, доки житиму. Голодна людина стає схожа на звіра. У декого з голоду затьмарюється розум, і він уже не відає, що робить.

Ті роки тримаються в пам’яті. «Буває, що й сняться, — зітхає старенька. — Снилося, як голодні люди їдять здохлого коня. Я бачила таке насправді. Врізалося в пам’ять, як 

по селу їздила підвода і підбирала мертвих, яких не було кому поховати. Таких скидали в одну яму. Бувало, підбирали ще живих. 

У селі досі розповідають, як у яму кинули ще живого, вкрай знесиленого чоловіка. Забрати його з дому розпорядилася опухла від голоду дружина. Розуміла: сама не зможе поховати. Бачила, він уже не жилець. А як підвода не приїде наступного дня, то що робити з мертвим?»

— Це не вигадка, — продовжує бабуся. — Таке було. Той чоловік ледве крутив пальцем біля скроні, складав дулі, але жінка не реагувала. Так його й відвезли з померлими. Мені від тих згадок холодом серце огортає. Врятувалася тільки тому, що мама мене віддала у Малі Крушлинці до родичів і сказала, щоб не верталася, бо в них було хоч трохи щось поїсти. А до нас, пам’ятаю, прийшли з обшуком, а нічого взяти. То вони віночок часнику зняли у сінях з цвяха, перекинули на плече і забрали з собою. Без ріски в роті померли бабуся й дідусь. Мама злякалася, щоб зі мною чого лихого не сталося. Так я й пішла, як казали, на багате село. Там і вижила.

— У сусідніх з нами Малих Крушлинцях, про які розповідає бабуся Ліда, більшість мешканців були поляки, — каже дослідник історії двох сіл ветеран праці Микола Гаврилюк. — Тільки цим можу пояснити те, що там менше людей померли з голоду. У них не у всіх відбирали зерно. Про що це говорить? Про те, що геноцид було спрямовано саме проти українців. Нехай би науковці з Києва чи Вінниці взялися дослідити цей факт. Села зовсім поруч, межа в межу, а голод пережили по-різному. Чому? У нас на війні загинуло 170 чоловік, а в голод аж 770 не стало.

Вінницька область.

Фото автора.