Цей синдром масштабніший за СНІД
Інститути демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи, історії України НАНУ, Київський національний університет імені Т. Шевченка та Національний університет «Києво-Могилянська академія» 20—21 листопада провели міжнародну наукову конференцію «Голод в Україні у першій половині ХХ століття: причини та наслідки (1921—1923, 1932—1933, 1946—1947 рр.)».
У 50 доповідях і повідомленнях провідні вітчизняні та зарубіжні вчені обговорювали історичні передумови, перебіг, соціально-психологічні та демографічні наслідки, політико-правові класифікації трьох голодоморів.
Особлива увага приділялася юридичному визначенню масового знищення українців у тридцятих роках як геноциду, відповідно до Конвенції ООН «Про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього» (1948 р.). До речі, Рафаель Лемкін — автор концепції геноциду, яка лягла в основу всіх міжнародних і національних правничих актів, обґрунтував «голодний зажинок» українців 1932—1933 років як типовий зразок цього страшного злочину. В 1953 році в Нью-Йорку він виголосив доповідь «Радянський геноцид в Україні»: «Те, про що я хочу казати, — це, мабуть, класичний приклад радянського геноциду, його найтриваліший і найширший експеримент русифікації, а саме — винищення української нації».
Цей експеримент проводили різними способами. Нещадними хлібозаготівлями, конфіскацією незернових припасів, викачуванням валюти і побутового золота магазинами і пунктами системи «Торгсин» у місцевості, охопленій голодом.
Про удосконалення методики обчислення прямих і непрямих втрат населення внаслідок Голодомору 1932—1933 років йшлося у доповідях демографічної секції. Дані детальної реконструкції міжпереписного періоду 1926—1939 років дають змогу одержати відповідну оцінку та розрахунки гіпотетичних втрат людності України. Багато нових фактів дізналися присутні і з виступу про так званий архівоцид: свідоме і безпрецедентне за масштабами знищення фіксованої на папері інформації про Голодомор, яке почалося з весни 1934 року.
«Постгеноцидністю суспільства» називав Джеймс Мейс соціально-психологічні наслідки найбільшої української трагедії. Це абстрактне поняття нині вихлюпується конкретними проявами у всіх сферах вітчизняного соціуму. Минуло багато десятиліть, а хвороба постгеноцидності все ще переходить «епідеміологічний поріг». Можливо, саме тому суспільство не усвідомлює, що самолікування в цьому випадку рятує, а не шкодить здоров’ю.
Взірець масового вбивства для інших режимів
Саме так трактує Голодомор тридцятих всесвітньо відомий історик, лауреат Пулітцерівської премії Енн Епплбаум. У виступі на міжнародній науковій конференції «Виміряючи наслідки Голодомору: 80 років потому», котра відбулася на початку листопада в Нью-Йорку за участю найзнаковіших зарубіжних дослідників «жнив скорботи» та українських істориків, вона порівняла «червоний» режим з «коричневим»: «Під час Другої світової війни такими самими методами, як у 1932—1933 роках (ізоляція, повне позбавлення їжі) нацисти знищили мільйони радянських військовополонених. І навіть голокост на початку нагадував цю методологію — євреїв ізолювали в гетто і залишали помирати. Потім нацисти визнали цей метод недостатньо ефективним і швидким, тому почали використовувати газові камери». Авторка популярних у світі праць з історії комуністичного тоталітаризму оголосила, що вже почала писати книгу про Голодомор.
Найновіші результати досліджень смерті мільйонів українців під радянським режимом презентували й інші учасники конференції. Зокрема, Андреа Граціозі, Френк Сисин, Любомир Луцюк, Роман Сербин та члени української делегації.

Вл. інф.