Сьогодні в селі Волохів Яр, до якого година їзди від Харкова, — трохи більше тисячі мешканців. За нинішніми українськими мірками — велике село. Але в тридцяті роки тут жило разів у десять більше людей. У селі навіть був військкомат і відділення міліції. За документально підтвердженими даними тут у голодні 1932—1933 рр. загинув кожен десятий. За словами очевидців — кожен другий! П’ять тисяч життів забрала смерть у лічені місяці... Хоча врожай тоді видався гарний. Земля в тутешніх краях така, що увіткни гілку верби — через рік дерево буде.
Літ із двадцять тому, коли багато старих людей, котрим удалося якимсь дивом перенести великий голод, ще були живі, історик за освітою директор тутешньої школи Ілля Миколайович Олефір створив разом зі своїми учнями музей страшної трагедії села Волохів Яр і зібрав спогади очевидців.
«Ілля Тимофійович Яловенко, 1917 р. н. Урожай вивезли весь. Люди голодували й падали просто на вулицях. Їли кору дерев, листя. Помирали цілими родинами. Мертвих майже ніхто не ховав. Сьогодні ховають рідних, а назавтра вже самі мертві...»
«Гнида Мотрона Мусіївна, 1908 р. н. Кушнір Поліна шукала свою п’ятирічну дочку. Їй сказали, що бачили дівчинку неподалік, в одному дворі. Але там нікого. Зайшла в дім, там на плиті кипить вода, а з чана визирає дитяча нога...»
«Аксенко Секретина Андріївна, 1910 р. н. Урожай був гарний. Але все зерно вивезли. За п’ять колосків могли страшно покарати. Усіх, хто опирався владі, забирали, і вони не верталися. Скрізь була смерть. І це все відбувалося в колгоспі «Заветы Ильича».
Один з тих, хто перетерпів усі ці пекельні муки й досі мешкає у своєму рідному селі, — Сергій Антонович Король (на знімку). Коли слухаєш його історію, розум відмовляється повірити, що це все могла перенести одна людина й донині зберегти здоровий глузд і пам’ять про ті дні, коли життя щохвилини висіло на волосині й не обірвалося тільки тому, що він ріс тямущим, а добрі люди не дали загинути опухлому від голоду хлопчику.
Коли Сергій у свої 12 років зрозумів, що залишитися в селі — значить померти, почав пробиратися в ті місця, де були промислові підприємства, а при них — їдальні. Там у вигрібних ямах вдавалося відшукати щось їстівне. Коли сил не залишалося, якийсь добрий чоловік зглянувся над хлопчиком, довів його до тієї самої їдальні й попросив куховарку нагодувати, але не досита, щоб не помер. А потім сховав у ящику й виходжував, поки той не став на ноги. Знайшов посильну роботу й вибив для хлопця пайку.
Коли Сергій повернувся в село, тут не було вже ні братів, ні сестри, ні рідного дому.
Напередодні війни його призвали в армію. З боями відступав до Сталінграда, пережив там іще одне пекло, форсував Дніпро, був учасником Корсунь-Шевченківської операції, дійшов до Будапешта, де отримав дуже тяжке поранення — осколок вирвав частину голови. Але він і цього разу вижив.
...А сьогодні у своєму рідному селі, у Музеї Голодомору, розповідатиме дітям, які приїдуть із багатьох куточків Чугуївського району, про історію рідного краю — не з підручників, а по пам’яті, що віддає болем і донині.
Волохів Яр
Чугуївського району
Харківської області.
Фото автора.
