Москалям давно настав би кінець. З цієї історичної глини, з цих магічних стіноблоків ми на східному кордоні вже звели б мур до самого неба. У ньому московські ракети вгрузали б так щільно і глибоко, що, врешті-решт, це вже була б нездоланна стіна із безсилих зарядів. Росіяни дивилися б на Захід і що-
дня бачили Стіну, з якої визирають недопалки балістичних ракет, хвости іранських дронів і літаків-винищувачів... А ми щодо їхніх божевільних, збочених, п’яно-сопливих претензій на братську любов до українців надалі цілком аргументовано відповідали б: «Між нами назавжди — ракети!». Ракети на Київ — у дитячу пісочницю і скляний міст над Дніпром, ракети на Маріуполь — в пологовий будинок і драмтеатр, ракети в гуманітарні конвої — в автобуси з дітьми й вагітними жінками, ракети — в серце!

Так воно й буде, але завтра. А просто зараз душі наших братів і сестер — чиїсь оплакані, згадані вслід добрим словом, а чиїсь незауважені і без іменної подяки — піднімаються в Заобрій, наближаються до воріт, від яких однаково близько й далеко до всіх, хто залишився чекати, гортати альбоми, ростити дітей. Ой, багато ж їх там! Так багато нас тільки московська нечисть може відправити на небо, коли їй самій приходить час збирати останню пожертву й забиратися в пекло... Та невіддячених, непом’янутих серед наших не буде! Навіть у цьому вихорі нервових подій ми знайдемо можливість між пострілами, між вибухами зупинити навіжену дзиґу часу і згадати героїв.

Один із них, Ігор Бур’янов, загинув біля Орлянки Куп’янського району Харківської області 5 жовтня. Чоловік, чия добра усмішка житиме в пам’яті багатьох людей, мабуть, довше, ніж слова. Бо слова вітрами, сонцем у полях висушує швидше, а усмішки — вічні.

«Ігор був дуже доброю людиною, — каже про молодого чоловіка його давній друг Сергій Запорожан. — Я знаю його з 2008-го, коли став членом всеукраїнської організації «Свобода». За рік (тобто в 2009-му) його вперше обрали депутатом Подільської районної ради Кропивницького від Кущівки. Там, на вулиці Таврійській, минуло його дитинство, там жили батьки й досі мешкає мама. Інші депутати купували голоси, а Ігорю тільки й треба було, що обійти всіх виборців і поговорити з кожним. У 23 роки він уже обстоював інтереси мешканців свого мікрорайону в місцевій раді. А потім переобирався ще двічі — аж до війни.

На Майдані в 2014-му Ігор також стояв у перших лавах. І на війну зібрався швидко — 25 лютого був у військкоматі. Ще не маючи жодного уявлення, як саме буде нищити ворогів (і чи вдасться приховати від них свою добру вдачу і веселу усмішку), попрощався з п’ятирічною донькою Машею, дружиною та мамою. Мобілізували швидко, і за кілька днів направили на передову в Донецьку область. У полях, у болотах захворів на пневмонію — тоді багато його побратимів опинилися в шпиталях із важкою застудою.

Багато хто з його підрозділу в перші ж дні війни загинув, стримуючи шалений натиск ворога. Слава сміливцям!

Після лікування Ігоря направили служити в 92-гу бригаду. Там набув досвіду й нового фаху — став мінометником. Разом зі своєю бригадою визволяв Харківщину — Куп’янськ, Ізюм, берег Осколу... Уже майже на кордоні з Луганщиною загинув під час обстрілу ворогом наших позицій.

Друзі кажуть, що в Ігоря був гарний настрій увесь вересень. Його 35-й день народження (5 вересня) пройшов під знаком наших успіхів на фронті. І сам він був серед тих, хто творив історію. Крім того, відчувалося, що чоловік із доброю усмішкою навчився воювати, став професіоналом. І це теж давало йому впевненості у своїх силах і привід бути задоволеним собою.

«Востаннє ми говорили по телефону 25 вересня, — запам’ятав Запорожан. — Він розповідав про доньку, про те, що скучив за нею. Казав, що скоро тікатимуть московити, не озираючись...»

«Ми з Ігорем товаришували зі школи, — поділився спогадами ще один друг загиблого, його побратим і кум Костянтин Поляков, який воює на іншому напрямку. — Він був чудовим батьком, який безмежно любив свою донечку, піклувався про маму. Ігор щиро вірив у Перемогу України. Ми часто телефонували один одному: останнім часом він мав якесь передчуття — сказав, щоб ми не плакали, коли його не стане. Але хіба це можливо!?»

Кіровоградська область.

Фото з сайту «Гре4ка».