Теплого літнього вечора повертався з відрядження до Житомирської області. У Житомирі ледь устиг на останній автобус. А от у Києві на метро запізнився. На перекладних дістався до Хрещатика. Мені ж треба на Лівий берег. Стою спиною до Бессарабки і голосую. Один пригальмував, другий... Багато деруть... Аж раптом зупиняється старенький «Жигуль» з тонованим склом. Я й не голосував. З переднього сидіння вискакує молодик і щось мені пояснює на мигах. Ага, німий. Я намагався второпати, що він хоче. Як проїхати? А куди? Тут і водій засигналив. Я й до нього нахилився. Дам блокнот, а ви напишіть куди вам треба їхати. Я дедалі більше переймався проблемою німих.
Молодик поплескав мене по плечах, ткнув пальцем у живіт. Мовляв, не відволікайся, май справу зі мною. Коли він ткнув мене пальцем у живіт, я на всяк випадок прикрив пах портфелем і міцніше стиснув ручку дипломата. Хто знає, що він задумав. Та й у портфелі — важливі документи для майбутньої статті.
А в цей час відкрилися задні дверцята «Жигулів». Там сиділа гола до пояса жінка і посміхалася. Потім помахала ручкою. Я, як баран, втупився поглядом в її красиві груди. Та чого там як баран. Нормальна чоловіча реакція. Молодик розпачливо махнув рукою, краля рвучко зачинила дверцята і авто зірвалося з місця.
Що за цирк, що за вистава, подумав я і автоматично поляскав рукою по задній кишені штанів. Гаманець щез. Справді високопрофесійна чудово зрежисована вистава. Які психологи і актори. А як я їм підіграв — ручка, блокнот, нормальна реакція... Ось така історія.
Колаж Олексія КУСТОВСЬКОГО.
