21 листопада відомому артисту театру та кіно виповнюється 70 років
Колись батько йому сказав: «Мишко, шукай людину». Все життя Михайло Голубович пам’ятав цю пораду. Йому цікава сама людина, суть її вчинків, логіка поведінки, спосіб вияву почуттів. Це — його професія. Кінокритик Євген Марголіт писав: «Голубович — не прокурор, він, швидше, адвокат у кожному негативному персонажі. Тому що намагається пояснити логіку поведінки людини».
Уперше Михайло Васильович задумався над цим, коли грав Парамонова у фільмі «Мужність» (1981). Парамонов — колишній білогвардійський офіцер, який тікає з арештантського вагона, задушивши при цьому конвоїра, зовсім хлопчика. За сюжетом він організовує низку диверсій проти будівельників Комсомольська-на-Амурі. Персонаж не був вигаданим. Парамонов реально існував. Коли відбулася революція, він, по суті, безвинно став злочинцем, якого мають розстріляти. Як у такому разі може поводитися людина? Голубович намагався це зрозуміти.
— Ніколи не забуду випадок, що трапився в Троїцькому районі, — розповідає він. — Після прем’єри стрічки «Мужність» наш театр приїхав з виставою у райцентр. Я йду з головою колгоспу, він мені показує господарство, а в прорізі корівника стоїть мужик невеличкого зросту й кричить голові: «Григоровичу, йди сюди!» Той підходить до нього, слухає. Дивиться то на мене, то на мужичка. А потім як розсміється! Той колгоспник його попередив, що «ця падлюка (тобто я) парторга вбила!» Виявляється, його батьки свого часу будували Комсомольськ-на-Амурі, і він повірив у мою гру.
І ще випадок. Вистава «Порок». Головний герой — бомж, алкаш, по суті, негативний персонаж. Для радянського часу тема досить дражлива, Голубович ходив по кабінетах чиновників майже три роки, поки п’єсу дозволили поставити. За сюжетом, у фіналі головний герой повинен випити склянку горілки. Але Голубович вирішив інакше. Хіба людина, отримавши величезний стрес, не може задуматися над своєю долею?
— Зал завмирає: вип’ю чи ні? — розповідає актор. — Адже глядач усе розуміє. Беру чарку, тримаю її і... виливаю. Зал полегшено зітхає. Глядачі хотіли того само, що і я — залишити надію, що герой знайде правильний сенс життя.
Відігравши цю виставу у сватівському Будинку культури, Голубович зняв грим, дрантя бомжа, переодягся у свій костюм і вийшов на вулицю. Раптом підходить бабуся й простягає руку. Михайло Васильович думав, що вона привітатися хоче — а вона вкладає йому в долоню дві карамельки, трохи дріб’язку й каже: «Дякую, синку! От бачиш, кинув пити — й одягатися став краще». Вдячність людей для Голубовича дорога. Колись його дід Харитон казав: «Скільки разів людина тобі скаже спасибі, стільки й Бог тобі спасибі скаже».
«Спасибі тобі за Параджанова»
Після закінчення інституту Михайло Васильович працював у Ворошиловградському драмтеатрі й уже знімався в кіно. Коли грав у «Комісарах», довелося працювати з акторами, яких Параджанов відкрив у своїх «Тінях забутих предків», — Іваном Миколайчуком, Ларисою Кадочниковою. Вони багато розповідали про режисера, і Голубовичу дуже хотілося з ним познайомитися.
Вони побачилися на знімальному майданчику фільму «В’язні Бомона». Режисер підійшов і відрекомендувався: «Я — Сергій Параджанов». «Я знаю», — відповів Голубович. «Звідки?» І Михайло розповів, як ще пацаном приїжджав на велосипеді в Піщане (під Золотоношею Черкаської області), де знімалася стрічка Параджанова «Перший хлопець». Незабаром режисер вручив Голубовичу сценарій: «Ось, спеціально для тебе написав». Це було «Іntermezzo» за Коцюбинським, і в Михайла там була головна роль. Йому дуже хотілося зіграти у фільмі «самого Параджанова», але тоді він був сильно завантажений. А коли трохи звільнився, режисера засудили.
— Я одержав від художниці Катерини Гаккебуш лист, вона повідомила, що Параджанова з Житомирської в’язниці перевели у Ворошиловградську область — у Перевальську колонію, — розповідає Голубович. — Писала, що Сергій замерзає і йому треба передати теплий одяг. І я маю йому допомогти. Спочатку офіційно добивався побачення із Сергієм Йосиповичем, але нічого не вийшло. Оббив безліч порогів. Потім мені пояснили: якщо дозволять зустріч з Параджановим, то його не зможуть відвідати близькі, адже йому належить одне побачення на рік. І я став шукати вихід.
У мене був приятель Аркадій Класс. Людина незвичайна. Пройшов війну, дійшов до Берліна. Є відомий знімок, коли полоненого фельдмаршала Паулюса виводять із руїн універмагу в Сталінграді. А конвоює його Аркадій Класс. Він був доброю, щедрою людиною. Я, до речі, у нього навчився ходити з портфелем, у якому завжди все було. А найголовніше — сухарі. Я брав чорний хліб, різав його на шматочки, трошки змазував олією, солив, підсушував — і в пакетик. Потрібно втамувати голод або знадобилася закуска — все під рукою. У портфелі — і плоскогубці, і все необхідне в різних ситуаціях. Отож Класс тоді працював у товаристві «Знання» і запропонував давати лекції в колонії, де сидить Параджанов. Спочатку для персоналу, потім для зеків. Коли відносини з керівництвом колонії стали довірчими, мені зізналися, що не зможуть захистити Сергія в зоні. Багато залежить від «смотрящого». Я попросив улаштувати з ним зустріч. Вона відбулася саме в день мого народження — 21 листопада. Поки на екрані показували кадри фільмів з моєю участю, я зустрівся зі «смотрящим» у кімнаті за кінобудкою. Привіз чай, згущене молоко, печиво, але він нічого не взяв. Я почав розповідати, хто такий Параджанов, які стрічки він знімав, про те, що створено комітет зі звільнення Сергія Йосиповича, а у відповідь — жодної реакції. Сидить цей пахан, дивиться повз мене і, здається, не слухає. Але коли йшов, сказав лише одне слово — «лади». Незабаром Сергія призначили начальником пожежного поста, і його життя в колонії стало легшим.
На побачення з Параджановим Голубович приїжджав кілька разів. Але спочатку режисер відмовляв йому в зустрічах, не бажаючи кидати тінь на молодого актора. А коли побачилися, став кричати: «Навіщо ти приїхав? Що я для тебе зробив? Чому не приїжджають ті, кому я допомагав?» Вийшовши з колонії, режисер надіслав Голубовичу й Классу телеграми: «Я на волі» — і відразу полетів у Грузію.
— Через роки на одному ювілеї до мене підійшов якийсь чоловік і привітався, — згадує Михайло Васильович. — Я його не знав і сказав про це. І він підтвердив: «Так, ти мене не знаєш. Коли ти їздив до Параджанова в колонію, ми тебе тримали під ковпаком. Я тоді був начальником КДБ. Ми бачили, що ти все робиш по-людськи, по-чоловічи, за цим не стоять політичні мотиви. Спасибі тобі. За Параджанова».
Таємниця харизми
У молодості він жив бідно, але цікаво. Коли одержав двокімнатну квартиру, був просто щасливий. Хоч там майже не було меблів. У дітей була своя кімната й два ліжечка, а в них із дружиною — диван, килим і телевізор. Килим і слугував столом, коли збиралися гості. У хазяїна квартири було хобі — обдаровувати всіх гостей сувенірами, які він привозив зі зйомок. Якось Михайло почав роздавати подарунки, і одна людина залишилася без уваги. Голубович втупився в телевізор і став думати, що ж подарувати. А дружина, із хвилюванням в голосі: «Мишо, я тебе прошу, тільки не віддавай телевізор». Сьогодні цей випадок він розповідає як анекдот, а тоді було не до жартів.
Він досі ставний, підтягнутий, із сильними мускулистими руками й торсом. Природа наділила його міццю, красою й сильним характером. Коли на початку 60-х років Михайло працював на заводі, йому довелося побачити богатиря на прізвище Бідило. Він брав двопудові гирі й мізинцем ними жонглював. Голубович був вражений. А в батька в сараї лежали гирі. Вісімнадцятирічний Мишко почав займатися. Через півроку він уже мізинцем піднімав двопудові гирі, вражаючи товаришів своєю майстерністю.
Якось, уже в його зрілі роки, солдати однієї військової частини, де він виступав, засумнівалися в силі Голубовича. Два солдати на ручці швабри принесли дві гирі, і Михайло при повній аудиторії став ними грати мізинцем. Хлопці були вражені.
— Якщо людина прагне чогось досягти — вона досягне. Але повинне бути не тільки бажання, а й характер, прагнення, воля, — вважає Голубович.
Попереду ще багато ролей
На рахунку Михайла Васильовича 87 кінокартин. Було б на одну більше, але робота над фільмом «Лицар Дикого поля», де актор грає Петра Калнишевського, поки що законсервована.
— Мені дуже цікава ця роль. Уперше зустрів сценарій, де без усякої політики, гідно показано два народи — український і російський. Останній отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський — гордість нації. Не даремно його канонізовано Українською православною церквою. Це була мудра, сильна людина. У 80 років у всьому давав фору сорокалітнім козакам. Мали створити дві серії повнометражного фільму й 28 — телевізійного. Зняли десять днів павільйону — і гроші закінчилися. Не знаю, як буде з фінансуванням далі. А потрібно майже 30 млн. грн.
Цікавою називає Голубович і свою роботу в стрічці «Варіант Марконі», яка знімається на замовлення держави. У нього там одна із центральних ролей — начальника штабу повстанської армії.
— Працюючи над роллю, я довідався, що в 1920-х, коли створювалася Українська Республіка, радянська влада для каральних операцій використовувала китайських найманців. Чому їх? Бо вони не знали нашої мови, а ми — китайської, отже, змови не повинно бути.
Кожна роль у фільмі, на сцені театру розкриває талант Голубовича з нового боку. У нього є досвід, майстерність, великий творчий потенціал і сила чарівності. А це значить, що 70 років для нього — не вік.
 
Луганськ.
Фото Вадима Лєсного.
Факти
Один з предків Михайла Голубовича належав до козацької старшини Золотоніського полку. Сам артист зіграв не одного козака в кіно та на сцені. Серед них варто відзначити Тараса Бульбу. В цій ролі актор виступав двічі. Зокрема, у фільмі Євгена Березяка та Петра Пінчука «Дума про Тараса Бульбу» (2008), що вийшов практично одночасно з російським бойовиком Володимира Бортка. А перед тим, 2007 року, — у виставі «Тарас Бульба» — спільному проекті Запорізького театру імені Магара і Запорізького кінного театру. Ту виставу грали на острові Хортиця просто неба. На репетиції з Луганська до Запоріжжя актор приїхав на власному коні!
ДОВІДКОВО
Михайло Голубович родом із Золотоноші, що на Черкащині. В юності працював молотобійцем на металургійному заводі. Закінчив Київський театральний інститут 1967 року, відтоді — актор Луганського українського муздрамтеатру, з 1987-го — його художній керівник. Народний артист України (1977).
За його плечима приблизно півтораста ролей на сцені і близько шістдесяти в кіно. Знімався у відомих українських стрічках «Комісари», «В’язні Бомона», «Пропала грамота», «Легенда про княгиню Ольгу», «Дума про Ковпака», «Козаки йдуть», «Бирюк», «Молитва за гетьмана Мазепу», «Вишневі ночі». Список його героїв унікальний — від Спартака, Діогена й шекспірівського Антонія до червоного кавалериста Олександра Пархоменка.