Було так багато сакральних для українців місць, якими він опікувався тихо й самовіддано, що пам’ять про Героя України житиме дуже довго.
Остання криївка в селі Стопчатів Косівського району проіснувала до серпня 1953-го. На той час Дмитрові Павличку було 23 роки, а він уже встиг майже рік відсидіти в тюрмі за підозру в причетності до підпільників ОУН та УПА.
Для Стопчатова, яке географічно та ідейно входило до Космацької республіки, це не було дивиною. Адже 250 мешканців села зазнали репресій за підтримку національно-визвольної боротьби 40-х років минулого століття.
Нині, коли сумна звістка про смерть автора «Двох кольорів» та відомого літературного й суспільно-політичного діяча облетіла всю Україну, згадуємо віхи життя Дмитра Павличка, його дитинство та юність, які викували характер. І в знаменитій пісні йдеться не лише про материнську любов. Червоний і чорний тут символізують кольори прапора Української повстанської армії. На цьому сам письменник не раз наголошував.
А гарт поета відбувся рано. Після школи в сусідньому селищі Яблунів Дмитро Павличко навчався в Коломийській гімназії. Цей навчальний заклад був осередком просвітництва. Тут здобули освіту відомі письменники, зокрема Василь Стефаник, Лесь Мартович та Марко Черемшина. Ця альма-матер дала старт багатьом громадсько-політичним діячам, зокрема Михайлові Грушевському. Та й загалом це галицьке місто було відомим мистецько-культурним центром.
«І сьогодні Коломия світить мені, як колись, коли я дивився на неї з Ратунди, писав у своїх спогадах Дмитро Павличко. — Тепер дивлюсь із Києва. Дивлюся й бачу, як поміж слабкими світлами деяких обласних столиць виділяється пульсування світел Коломиї. Маю на увазі жваве культурне і видавниче життя в Коломиї... Коломия — це вчителька українського патріотизму в національному масштабі, я пишаюсь тим, що вчила вона мене колись і вчить тепер, будучи вищою в цьому предметі за інші, набагато численніші, мені також дорогі міста».
Дмитро Павличко жваво підхопив знамена національно-визвольного руху наприкінці 80-х років минулого століття, став одним із організаторів Народного Руху України та першим головою Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка. Івано-Франківщина двічі обирала митця та суспільно-політичного діяча до Верховної Ради.
Як народний депутат першого демократичного скликання Дмитро Павличко був одним із авторів Декларації про державний суверенітет України та — особлива гордість політика — першої доктрини самостійної держави. Професор, дипломат, перекладач, літературний діяч, голова Української всесвітньої координаційної ради — на різних етапах свого життя відомий уродженець гуцульського краю зберіг дух вольності та свободи, притаманний горянам.
«Я завжди вважав його великим і блискучим поетом, — написав після смерті Дмитра Павличка митрополит Борис Ґудзяк, президент Українського католицького університету. — Дмитро Васильович подарував понад 50 томів своєї творчості для бібліотеки УКУ. Немов на прощання... Дякую за особисту прихильність і за безліч добрих справ».
«Дмитро Павличко був великим громадянином, — акцентує у своєму дописі у Фейсбуці народний депутат Микола Княжицький. — У Криворівні, коли ми привезли обладнання для музеїв у цих «українських Афінах», люди казали: «Якби не Павличко, який жив Україною, про нас би забули». Було так багато сакральних для українців місць, якими він опікувався тихо й самовіддано, що пам’ять про Героя України житиме дуже довго. Вже після 24 лютого я був у справах у Варшаві й тут почув біля Королівського Замку знайому мелодію. Акордеоніст на вулиці грав «Два кольори», пісню на слова Павличка:
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні,
в душі моїй оба.
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов,
а чорне — то журба».
«Не знаю, чи зможу втілити в життя одну з великих мрій Дмитра Павличка, але намагатимуся. Це повернення до України спадку одного із Пап Римських, рідна сестра якого похована на Гуцульщині», — розповіла мешканка селища Старі Кути Косівського району, станична Пласту Любов Бринська.
Тих заповітів і справді чимало. Та головний — зберегти й примножити славу вільної Української держави.
Івано-Франківська область.
Фото з відкритих джерел.
Пам’яті Дмитра Павличка
Я так боявсь зустріть
Цю звістку.
І ось нахлинула тепер.
Немає сенсу жити
Вічно...
Ні, не помер
Поет
Дмитро Павличко! —
Лишень завмер,
І в височинь поринув,
Щоб з піднебесся світу
Іти на бій
За Україну!
ІІ
Поет з українським
Лицем.
Його флюїди
Вливаються в мої вени.
Поета легко убити
Свинцем.
А дух Поета —
НЕЗНИЩЕННИЙ!!!
Андрій ДЕМИДЕНКО.
