Відбулося виїзне засідання Комітету Верховної Ради з питань культури та духовності в Національному музеї Тараса Шевченка. Це було громадське обговорення нового тематично-експозиційного плану музею. Річ у тім, що значна частина громадськості занепокоєна: чи не буде збіднена експозиція? навіщо потрібен ремонт і перебудова у внутрішньому дворі музею? чи не закінчиться все це так, як кілька років тому на Чернечій горі в Каневі, де інтер’єр, створений ще знаменитим Василем Кричевським, замінили, і тепер, за висловом Павла Мовчана, маємо не музей, а вокзал. Павло Мовчан прямо заявив з цього приводу директорові музею Дмитрові Стусу: «Те, що ви задумали з Ларисою Павлівною Скорик, вам не вдасться зробити!».
Дискусія тривала під акомпанемент перфораторів у дворі за стіною, що не сприяло взаєморозумінню.
В основі нинішньої експозиції головного музею Шевченка лежить схема, закладена ще 1949 року — звісно, з деякими змінами. Щоб оновити саму концепцію, музейники говорили й раніше. Команда, очолювана Дмитром Стусом, пропонує подавати експозицію не послідовно-хронологічно, як є досі, а — певними тематичними блоками. Це буде доступніше новому поколінню, вихованому Інтернетом. Бо коли подається «все підряд» — за цим губиться головне. Отже, хочуть зробити блоки: приміром, один зал планують присвятити Кирило-Мефодіївському братству, інший, окремо — картині «Катерина».
Дехто цю ідею не сприймає, вона, мовляв, збіднює Шевченка, фрагментує його біографію, що мусить бути недоторканна, як житіє святого. Хтось (як-от поетеса Людмила Таран) не проти самої ідеї змін, але сумнівається, що молода недосвідчена команда музейників устигне це зробити до ювілею. А от інше питання: що тут відбувається — реставрація чи реконструкція? Ігор Ліховий, колишній директор Канівського музею: чому б ті кошти, що йдуть на будівництво у дворі, не спрямувати на спорудження сучасного сховища для рукописів Тараса?
Розбіжність позицій лежить не між старшим і молодшим поколінням, а між тим, потрібні зміни чи ні. Не всі «старші» — проти. Микола Жулинський, директор Інституту літератури: «Коли йдеться про таку постать, як Шевченко, то неможливо показати в одному музеї «все», та цього й не треба. Хоча можна і треба обговорювати окремі пункти концепції». За зміни висловився й один із старійшин нашого шевченкознавства Євген Сверстюк: «Зрозуміло, що концепцію музею треба міняти, бо вона створена не для того, щоб ми полюбили Шевченка, а для того, щоб показати, як Шевченко любив радянську владу». Цю фразу дехто сприйняв як неповагу до пам’яті Тарновських та Біляшівського, які започаткували колекцію музею. Хоча зрозуміло: Сверстюк мав на увазі лише те, що музей досі тримається на моделі, сформованій ще в тридцятих роках. Та й про Тарновських з Біляшівським у новій концепції не забули: окремий зал збираються присвятити якраз історії створення колекцій музею. Прикро, що дискутанти часом не чули опонентів. З приводу окремого залу для «Катерини» один поважний чоловік зауважив: «Але ж вона покритка!».
За підсумками дискусії Комітет оприлюднив рішення, де, зокрема, сказано: «З огляду на глибоку контроверсійність запропонованого проекту тематико-експозиційного плану... запропонувати Міністерству культури відновити попередню експозицію із внесенням відповідних змін».
