Світлана Островська випустила новий альбом — «Ольга — королева русов»
Світлана Островська — журналістка, автор і виконавиця власних пісень. Перший альбом — «Я люблю» (2011). Потім була «Кошка» (2012), майже всуціль лірична, за винятком окремих треків — «Ми чекаємо на Євро», «Он идет на выборы» і ще кількох.
Можна було подумати: перед нами — поп-музика, і чекати, що десь до середини альбом сягне певного апогею, і тут прозвучить справжній блюз. Проте задум Островської явно йде в інший бік — протягом доброї половини альбому звучить шансон. Взагалі, «Кошка» — досить цікавий симбіоз любовної лірики, шансону, поп-музики і блюзових звукорядів. Як справжня смугаста кішка.
Третій диск — «Ольга — королева русов» — вийшов до 1025-ї річниці хрещення Київської Русі. Тут новий псевдонім співачки — «Дочка Велеса» — перегукується з основною тематикою альбому: це пісні про києворуських князів та сюжети з давньоруської міфології. Сама Островська писала: «Цей проект — унікальна можливість показати, що наша батьківщина має велику історію, і її треба знати і пишатися. Я буду рада, якщо кого-небудь мої пісні змусять відкрити підручник або монографію з історії...»
Проте ми не говоритимемо про історичну достовірність сюжетів — хіба що про автентичність мелодій. Островська доводить: їй зовсім не чужі жанри фольк- і рок-музики. І, судячи з «Ольги...», співачка почувається в фольк-музиці як риба у воді. Цілком можливо, що цей жанр їй личить більше, ніж поп-музика чи шансон.
М’який тембр Світлани органічно переплітається з гітарними і басовими партіями. Оскільки альбом зроблено з претензією на автентичність мелодій часів Київської Русі, для кращого антуражу тут звучать не тільки сучасні, а й народні інструменти — і духові, і струнні. У пісні «Лучник» є виразний середньовічний мотив, і навіть непідготовлений слухач може зробити висновок, в якому напрямі витримано альбом. Єдине, чого бракує цьому номеру, як і більшості пісень «Ольги...», — хорошого соло, наприклад, гітарного. Воно би не завадило, а лиш прикрасило такі балади, як той само «Лучник» чи «Меотида». І тут треба віддати належне Світлані як композитору і автору партій: у вступі до «Кого Ольга любила» лунає короткий гітарний пасаж, який здатен зачепити людей, небайдужих до рок-мотивів. Урешті, довгождане соло таки звучить, і саме в цій пісні. Сама композиція — очевидно, центральна в альбомі — нав’язлива, але по-хорошому: можна зрозуміти слухача, якому її хочеться повторювати. А «Дочка Велеса» нагадує колисанку, котру в часи Київської Русі могли наспівувати дітям; можливо, Островська саме так і задумувала цю пісню.
Меланхолійна композиція «Облачко-бычок» — із потужним, майже роковим вступом, і — на радість любителям поп-року — розміреним гітарним соло, яке хочеться переслуховувати окремо. Далі йде «Меотида» — напевно, другий після «Кого Ольга любила» центральний трек із простим і мелодійним гітарним арпеджіо в куплеті. В інтерлюдії звучать рвані, гострі, як бритва, пасажі на скрипці — черговий цікавий експеримент із комбінуванням інструментів із різних епох. Альбом закриває «Там, где начинается Киевская Русь» — акустична балада, де Островська розповідає про все потроху: красиві пейзажі, дружбу, службу, війну, і, звичайно, високий патріотизм. Переповнена почуттями пісня і — гідне завершення пристойного альбому.
Експерименти із звучанням — річ складна. Бо завжди є ризик прогадати (з тематикою пісень, з поєднанням інструментів, із використанням самих звукових ефектів) і відштовхнути потенційного слухача. Але Світлана Островська має мужність робити такі спроби. І коли вони вдаються, як у випадку з «Ольгою...», це вже варто бачити і чути.
