Цього тижня громадський рух добровольців «Простір свободи» оприлюднив аналітичний огляд «Становище української мови в Україні у 2013 році». Деякі цифри спонукають до оптимізму. Адже після ухвалення закону про засади державної мовної політики звучали й похмурі прогнози: мовляв, буде «те, що в Білорусі» (де білоруські школи опинилися в ганебній меншості). У нас же цього року навіть дещо зросла (на 0,1 відсотка) кількість школярів, що навчаються українською мовою. Це вже успіх, бо 2012-го було помічено зниження цих показників.Воно подекуди є й тепер (Луганщина, Одещина — на 0,4—0,5 відсотка). Але загалом таки видно зростання. Найбільше (на 1,3 відсотка) додалося таких школярів на Донеччині! Можливо, ці цифри несподівані навіть для ініціаторів нового закону. Роль тут відіграла позиція батьків, які хочуть, щоб їхні діти вчилися українською. Втім, у Криму навіть на прохання батьків влада не зважає (тут українською навчаються лише 7,4 відсотка дітей — чим не дискримінація).
Державна мова тримає позиції також у кінопрокаті та на трьох державних каналах радіо. Чого не скажеш про FM-радіостанції. Моніторинг шести з них (найрейтинговіших) показав: українські пісні там становлять 2,2 відсотка, і то їх «для галочки» набирають о 3-й ночі. На восьми найпопулярніших телеканалах у прайм-тайм у жовтні ц. р. частка російської мови перевищила 50 відсотків, а української — 31,8.
З книгами ситуація відома: на нашому ринку російський імпорт кількісно більший, ніж усе, що у нас видається. До того ж, наша система книготоргівлі (окрім негустої мережі книгарень «Є») — у руках російського капіталу. Деякі з тих книгарень торгують книжками Оксани Забужко тільки в російському перекладі, а інших просто не беруть на реалізацію! Побільшало україномовних журналів: було 2012-го 12 відсотків, а стало «аж» 18,5. Частка газет, що виходять державною мовою, в цьому році знизилась і становить 30,2 відсотка.
Є двомовні газети (як-от «День» або «Голос України»). Мовознавець Лариса Масенко спробувала знайти в кіосках одного південно-східного обласного центру бодай їх російськомовні варіанти — нема, хоча повно тих, що видаються «...в Украине». Волонтери «Простору свободи» провели моніторинг кафе і ресторанів у 29 великих містах (обласні центри та міста, де понад 300 тисяч населення): лише 46 відсотків цих закладів мають українську вивіску і лише в 36 відсотках із них україномовних клієнтів обслуговують їхньою мовою. У тих само містах частка української мови в зовнішній рекламі знизилась: торік — 71 відсоток, нині — 68.
Всі це свідчить: системної державної мовної політики у нас таки нема. Зате є ознаки підміни однієї мови другою й спотворення культурного ландшафту. Автор цих рядків нещодавно бачив прем’єру документального фільму Олександра Балагури «Табір», знятого за сприяння Держагентства України з питань кіно. Це — про закарпатських циган. Фільм цікавий, але в ньому є дещо дивне, хоч для авторів і не важливе. Герої картини — двомовні, вони знають ромську та українську. І в школі звучить українська. Але закадровий голос перекриває її російською. Це так, ніби кіно знімали москвичі для москвичів. Титри у фільмі англійські й російські, і автор звертається до персонажів також по-російськи. Молодий циган повільно конструює фразу: «Извините, я плохо понимаю по-вашому». Його «ізвінітє» звучить так, наче він єдиний, хто розуміється на реальній мовній політиці.