Хочу розповісти читачам «Голосу України» невигадану, дещо містичну історію, яка на все життя закарбувалася в моїй пам’яті.
Сталося це в одному із сіл Чернігівської області, назва якого щезла, бо в певний час його приєднали до райцентру. Тоді ще не було офіційних назв вулиць, тому в народі їх називали кутками. На одному з таких кутків жила звичайна сім’я: дід Вихтор, баба Вихториха і шестеро славних дітей — чотири хлопці та дві дівчини. Жили вони щасливо і мирно: не було чути ані сварок, ані галасу, ані лайки. А ще подвір’я Вихторів вирізнялося тим, що на ньому гніздилися лелеки. У селі говорили, що це божі птахи, які приносять людям щастя.
Для сільської малечі великою радістю та втіхою було спостерігати, як лелеки навесні поверталися до свого гнізда. Скільки гамору та клекоту було! Здавалося, що вони про щось розмовляють, перегукуються. Згодом птахи приносили своїм малятам їжу. Лелеки почувалися захищеними: вони часто спускалися на подвір’я і вільно прогулювалися, не боячись нікого. Господарі їх підгодовували, та й сусіди, а особливо діти, з радістю допомагали.
Одного разу сталася біда: лелечиха повернулася з поламаним крилом і в гніздо злетіти не змогла. Прийшла осінь, тому у вирій вона теж не полетіла, а залишилася жити в господарів. Вони всіляко її оберігали і лікували. Коли було тепло, вона жила в хліві, а як похолоднішало — у хаті з господарями. Ми, сільські дітлахи, часто навідувалися до Вихторів у гості, щоб провідати лелечиху. Вона брала їжу з наших рук і це було щось надзвичайне!
Так перезимували, а навесні лелека повернувся з вирію у своє старе гніздо і нумо кликати лелечиху, яка була поряд у хліві. Скільки він не кликав її, а вона не вилітала, не озивалася на його поклик. Одного разу, коли Вихториха поралася на кухні і затопила в печі, лелечиха забігла у хату і кинулася у полум’я. Скільки жінка не силувалася витягти її, вона лише дедалі глибше сунулася в піч. Так і згоріла живцем... Господиня гірко плакала і розповідала всім у селі про нещастя, яке сталося з лелечихою. Сусіди співчували та заспокоювали, а вона весь час повторювала, що це знамення чогось недоброго.
Минав час. Лелека протримався в гнізді недовго: назавжди покинув подвір’я Вихторів. Більше там ніколи не гніздилися бусли, не чути було їхнього гамору та клекоту.
У сім’ї Вихторів теж сталися значні зміни. З шести дітей до старості дожив лише один старший син, та й — то перехворівши на туберкульоз. Другий син загинув на фронті, а решта четверо померли від сухот. А ще хтось зі злих людей підпалив хлів із коровою. Сусіди, як могли, допомагали рятувати і хлів, і худобу, але не змогли загасити полум’я, бо підпал стався вночі, коли всі спали. Хлів згорів ущент і корова живцем... Померли дід Вихтор і баба Вихториха, переживши власних дітей. Обезлюділо подвір’я. Воно і зараз стоїть пусткою і не має постійних господарів.
Ось така невигадана історія. Що це: збіг обставин, закономірність чи режисура вищих сил, залишається тільки здогадуватися...
Надіслала П. ЛАВРОВА.
Бобровиця
Чернігівської області.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
