Це сталося рівно за місяць до мого 50-річчя. Близько десятої години повертався додому після творчого вечора відомого банкіра і поета Володимира Павловича Матвієнка. При собі у пакеті мав з десяток його книжок. Бенефіс поета-пісняра пройшов на «ура», атмосфера в залі, а потім і в кулуарах, була пречудова, тож настрій у мене був піднесений.
За метрів десять від мого будинку зустрів незнайомого хлопчину невисокого зросту, який вийшов з нашого під’їзду. Порівнявшись зі мною, парубок мило посміхнувся і привітався. Ото вихованість, ото чемність, подумки відзначив я. Більше б таких.
Консьєржа тоді у нашому під’їзді ще не було, вхідні двері на замок не зачинялися. Поштові скриньки висіли не у глухому закапелку, як нині, а навпроти ліфта. «Слава Богу, сьогодні хоч лампочка горить», — подумав я, нахилившись над скринькою, щоб подивитися пошту. В цей час грюкнули вхідні двері, хтось зайшов до під’їзду і викликав ліфт. «Для економії електроенергії поїдемо разом. Їхати поодинці надто жирно», — вирішив я і, розігнувшись, повернувся до дверей ліфта. Тієї ж миті в горло мені вперлося лезо ножа. Саме біля сонної артерії. «Давай гроші!!!» — проревів незнайомий молодик.., який щойно мило привітався зі мною біля під’їзду. А я ще й висловив побажання, щоб таких було побільше... «Які гроші? — спочатку нічого не второпав я. — Я ж нікому не винен, грошей ні в кого не позичав, з кредиторами розрахувався ще торік. Що за ідіотський розіграш...». Але коли незнайомець вдруге скомандував: «Давай гроші», — і натиснув на рукоятку ножа, стало зрозуміло, що це не розіграш. Це надто серйозно.
Бити чи не бити — майже шекспірівська знаменита фраза пронизала мозок. Як топишся, то й за бритву вхопишся. Я міцніше стис важкий пакет з книжками. А раптом грабіжник випередить мене. Він у зручнішому становищі, та й молодший. Як же ювілей? Ой, як не хочеться зустріти його у лікарняному ліжку. А то й на цвинтарі... Зіпсую свято друзям... Вони вже дні рахують... Нападник вочевидь нервував. Косився на вхідні двері. Бо щомиті хтось міг зайти. Здригнувся, коли ліфт зупинився на якомусь поверсі. Але ножа від горла не забрав.
«Гроші?» — перепитав я. «Гроші, гроші, — нетерпляче проревів бандюга. — Швидше!». «Гаразд. Тримай». Намацавши в кишені куртки якусь банкноту, я тицьнув йому зіжмаканого папірця. То була двогривнева купюра. «Більше немає?». — «Немає».
У цей час хтось затупотів на сходах, які вели у під’їзд. Світ не без добрих людей. Ось вона — підмога. Нападник стрімголов кинувся геть на вулицю. Але дивно. До під’їзду так ніхто і не зайшов. Тупотіти —тупотів. Але не зайшов. Що то було?
Все це тривало хвилину-півтори. Піднявшись у квартиру, не роздягаючись, упав у крісло. Весь поперек пронизав нестерпний біль. Нерви. Нарешті до мене дійшло те, що сталося. Про цю пригоду я розповів друзям на ювілеї. Ось така історія.
Колаж Олексія КУСТОВСЬКОГО.
