Розповідаючи про Сирію, коли там ще не гриміли снаряди і не вбивали людей, вінничанка Алла згадує, наскільки безпечно і вільно почувалася у цій країні, з якою гостинністю і ввічливістю місцеві жителі ставилися до неї. Нині з жахом уявляє, що робиться у близькій їй Сирії, де разом з чоловіком Махмудом і двома їхніми дітьми провела 12 років.

— У мене серце стислося від болю, коли недавно побачила на екрані місто Алеппо. Район, в якому ми мешкали, весь у руїнах, — каже Алла. — Навіть будинок упізнала! Там у нас стільки гарних знайомих залишилося! Ви навіть не уявляєте, які сирійці щирі, доброзичливі і чесні люди! А яка в них культура, традиції...

Забула в таксі сумку з грішми

З Махмудом вони познайомилися під час навчання у Вінницькому технічному університеті. На п’ятому курсі побралися. А після закінчення навчання поїхали на батьківщину чоловіка, в його рідне місто Алеппо — економічну столицю Сирії. ЮНЕСКО визнало це місто світовим центром ісламської культури. Махмуд працював за спеціальністю інженером на будівництві ГЕС, вона вчителювала у школі при Генеральному консульстві Росії. Придбали в кредит 2-кімнатну квартиру. Алла швидко адаптувалася в країні. Каже, цьому сприяла атмосфера. Між людьми там панує порядність і чесність. Навіть мову вивчила, хоча арабська дуже складна.

— Коли я вперше приїхала в цю країну, сусіди по квартирі (ми тоді винаймали житло) стали виявляти увагу до мене, — згадує Алла. — Здавалося б, хто я для них? Я не розуміла мови, але їхні очі, вираз обличчя видавали бажання допомогти мені призвичаїтися у нових умовах. Вони хотіли, щоб мені тут сподобалося, щоб почувалася комфортно. Це так приємно, коли до тебе ставляться з добром!

Одного разу Алла домовилася з чоловіком, що після роботи підуть до магазину за покупками. Саме того дня вона отримала зарплату. До магазину під’їхали на таксі, чоловік розрахувався з таксистом, і машина поїхала. Тільки тоді Алла згадала, що на сидінні залишила сумочку. В ній були не тільки гроші, а й документи, ключі від квартири.

— Я дуже засмутилася, — згадує той епізод співрозмовниця. — Чоловік почав заспокоювати, мовляв, знайдеться твоя сумочка. Раптом ми почули гучний сигнал автомобіля. Це таксист повернувся. Під’їжджаючи, побачив нас і почав сигналити, щоб ми підійшли і забрали свої речі.

До шкіл і дитсадків підвозять кожну дитину

Неабияк здивувало вінничанку те, що дітей у дитсадок і школу підвозять спеціальними автобусами. А потім так само привозять додому. Принаймні так було до війни.

— Стосується це приватних шкіл і дитсадків, — каже Алла. — Скільки це коштує? Якщо хоча б хтось в сім’ї має роботу із заробітком трохи вищим за середній рівень, він може забезпечити усім необхідним усіх членів сім’ї, в тому числі оплачувати навчання дітей у приватній школі чи виховання у приватному дитсадку. До того ж, до війни ціни у Сирії були найнижчі порівняно з іншими країнами Близького Сходу.

Прихвалювали наш борщ

— Східна кухня мені настільки смакувала, що й тепер, у Вінниці, готую переважно їхні страви, — розповідає Алла. — У Сирії найпопулярніша страва — кеббе. Це спеціально приготовлений м’ясний фарш (з баранини або телятини), загорнутий у розмелені на м’ясорубці зерна пшениці з різними спеціями. На обід там не готують перші страви. Традиційно подають м’ясо з овочами, до нього рис або пшеничну кашу, а також багато зелені, салати, фрукти. Свіжі овочі й фрукти там — цілий рік, тому господині не переймаються консервацією, як це роблять у нас.

Коли Алла, будучи в Сирії, вперше запропонувала свекрові і свекрусі скуштувати приготовлений нею український борщ, ті переглянулися між собою, потім роздивилися, що воно таке, і, не поспішаючи, взяли до рук ложки. Скуштувавши, стали їсти швидше, прихвалюючи, яка смачна страва. Потім не раз просили невістку приготувати ще. Свекрусі подобалися в’язані речі, які робила Алла. Замовляла їй светри і кофти.

— Українки у нашій державі мають гарну репутацію, — каже з цього приводу Махмуд. — Ми одружуємося на кращих з них. Вони, безсумнівно, не тільки вродливі, а й освічені, виховані, гарні господині, до того ж, наділені певними талантами. Тому сирійські жінки мають за честь товаришувати з українками й обов’язково хочуть у них чогось навчитися.

Не носила паранджі

Вінничанка не ходила у паранджі, не покривала голову хустиною. Батьки Махмуда не дорікали їй за це тому, що їхня релігія, по-перше, не забороняє одружуватися з представниками інших віросповідань, а по-друге, після одруження дозволяє дотримуватися своїх традицій. «Чоловік просив мене одягатися пристойно, ось і все», — каже Алла. У перші дні перебування в Сирії вінничанку дивувала велика кількість жінок на вулицях із схованими обличчями. Щоправда, були й такі, які не одягали паранджі.

— За 10—15 хвилин до четвертої ранку у всіх мечетях скликають віруючих на молитву, — продовжує Алла. — Роблять це через мікрофони і підсилювачі звуку. Я ніяк не могла звикнути до цього. Наш будинок був недалеко від мечеті, тому добре було чути голос мулли.

Під час Рамадану протягом дня мусульмани дотримуються суворого посту. У цей час страви можна вживати тільки до сходу сонця і після його заходу. Вдень навіть воду пити не дозволяється, не кажучи вже про те, щоб курити чи лаятися. «Я ніколи ще не бачила у місті такі безлюдні вулиці, як це було в Алеппо після заходу сонця, — каже Алла. — Усе місто сідало вечеряти в один і той само час. А після Рамадану починалося свято — Великий Байрам. Тоді прийнято купувати подарунки. У такі дні магазини працюють цілодобово. На вулиці ніч — а в магазинах двері не зачиняються від покупців».

Новий рік мусульмани не святкують, але все одно на державному рівні це — вихідний день. Так само, як п’ятниця, день великої молитви. «А ми відзначали і мусульманські, і християнські свята, — каже Алла. — І Новий рік, і дні народження. Збиралися зазвичай такими інтернаціональними сім’ями, як наша, і влаштовували свято».

Невістку обирає... мати нареченого

— Сирія для нас — загадкова країна з древньою історією, — каже Алла. — Її столиця — місто Дамаск — визнано найдавнішою столицею світу. Можливо, тому менталітет людей тут зовсім інший. Багато чому можна дивуватися, але краще сприймати так, як ми сприймаємо власні традиції.

У місті, де мешкала вінничанка, дотепер існує звичай, за яким наречену синові обирає... мати. Здавалося б, таке важливе питання мало б вирішуватися дещо інакше, але йти в чужий монастир зі своїм уставом неправильно.

— Якщо хлопець погоджується взяти за дружину обрану для нього наречену, він каже, щоб батьки засилали сватів, — продовжує Алла. — Під час сватання одним з важливих питань є визначення розміру калиму. Наречений обов’язково має дарувати, крім грошей, ще й золото. Прикраса має важити не менше ста грамів. Молоду дружину хлопець зобов’язаний привести у дім або квартиру.

— А якщо в нього немає такої можливості?

— Тоді нема чого одружуватися, — каже Махмуд. — Нехай іде і заробляє або шукає таку наречену, батьки якої погодяться віддати дочку без калиму. У нас з цим проблеми.

Алла щиро каже, що її все влаштовувало в країні чоловіка. Тому з подивом сприймала його розмови про те, що таке затишшя в державі довго не може тривати. Алла слухала, але не могла уявити ситуацію інакше. Зрештою, вони таки вирішили повернутися до Вінниці. І встигли це зробити до початку теперішньої громадянської війни.

Фото надане героями розповіді.

Вінничанка Алла і її чоловік-сирієць Махмуд з болем у серці сприймають події, що нині відбуваються у Сирії, де вони прожили 12 років.

15  січня 2013 року. Сирія. Алеппо. Університет після терористичної атаки: стіни гуртожитку й корпусу архітектурного факультету.

Фото Xinhua/Укрінформ.