Днями я десь чи то підвернула ногу, чи то вдарилася, проте коліно припухло і я не могла ані зігнути ногу, ані присісти, ані лягти. Ввечері через сильний біль ледве заснула. Думала, що зранку неодмінно доведеться йти до лікаря. І сниться мені сон, що я в хаті своїх батьків. Навпроти у кріслі сидить мама (вона навесні раптово померла), а посеред кімнати стоять її теплі чоботи, обтягнуті зверху хутром. Мама лагідним голосом вмовляє мене одягнути їх. Кажу, що замалі, адже у мене чоботи — на три розміри більші за мамині. Проте ненька так переконливо просить приміряти, що я здаюся. На диво, чоботи підходять. І тішуся, що аж колін сягають, тепленькі...
На цьому просинаюся. Біль у нозі трохи вщух. Розходжуюся, збираюся на роботу. За клопотами про ногу забуваю. Ввечері пробую присісти — виходить! Згадую про сон. Переконана: це мама своєю турботою зігріла й вилікувала. Мені завжди здавалося, що мама наче десь наді мною, огортає невидимою любов’ю. А тепер я впевнена, що вона справді дбає про мене. Навіть із далекого-далекого світу...
Розповідаю подрузі про сон. А вона мені — свою історію. Також про маму. Отож поставила вона варити кашу дитині, а сама прилягла коло малого. Задрімала і крізь сон чує, як мама відкрила двері і гукнула: «Валю, каша!» Зірвалася, побігла на кухню, а каша й справді ледь не пригоріла. Подруга живе в Івано-Франківську, а її мама тоді була за сотні кілометрів, на Одещині.
Івано-Франківська область.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
