Неділя у Врадіївці — базарний день. Для селища, в якому безробітні становлять половину, а то й більше працездатного населення, ринок — місце роботи. Ну й, звичайно, — місце зустрічі, спілкування, обміну новинами і навіть... місце початку революції!
— Малинки йому, бач, захотілося! — літня врадіївка Тетяна насилу стримується, щоб не сказати міцне слівце. — Прийшов на базар, наче так і треба. То ми всі покидали товар і гнали цього Держака з ринку. Нас, напевно, сто баб за ним гналися. Ледве втік.
«Держак» — так з дитинства, зі школи ще дражнять тут Євгена Дрижака; у Врадіївці, як у козацькому курені, прізвисько є в кожного, частенько воно до кінця життя заміняє й ім’я, і прізвище.
Дмитра Поліщука кличуть «П’єро», розповідають про нього: безвольний, безхарактерний. Не чекали від нього такої мерзенності. А вже від Сергія Рябиненка — і поготів.
— Гарний такий хлопчик був — господарський, привітний, симпатичний. І родина дуже гарна. Ми тут просто в шоці від того, що він зробив. Як жити далі, виходить: нікому не можна вірити? — зітхає Наталя, хазяйка місцевого кафе.
А тоді, два тижні тому, вогонь народного обурення з ринку моментально перекинувся на все селище. Спочатку зібралися біля приміщення суду, який мав визначити запобіжний захід для Поліщука. Потім — біля будівлі міліції, вимагати арешту Дрижака. «Держака, Держака!» — скандували люди, але їм знову розповіли про алібі... Далі ви знаєте: кілька іскор, випадкових чи ні, — і полум’я спалахнуло щосили!
— У мене там поряд гараж будується, камінь лежав, то порозбирали геть усю купу — кидали по воротах. Треба тепер міліції рахунок пред’явити, — посміхається Людмила, почуття гумору врадіївцям ні в якій ситуації не позичати.
На площу тієї вже історичної ночі пішла з усіма — не через гараж, звичайно, а тому що набридло боятися. Переконана: люди б не громили міліцію, якби їх не спровокували і якби до них відразу вийшли районні начальники, поговорили по-людськи. А натомість міліцейський офіцер вихопив з ґанку двох перших хлопців, що потрапили, затяг до райвідділку, побили їх там сильно, поки протоколи складали. За що?
— Повинно все змінитися, щоб хоч молодь жила не в страху, — переконана жінка.
Її подруга, Ліда, розповідає: народ хотів до міліції достукатися, у буквальному сенсі слова. Але по-доброму не вийшло.
— Дівчата бігали по площі, збирали гроші на яйця. Потім скупили по сусідах усі яйця, які тільки були, — шпурляли їх по дверях, по вікнах. Люди були обурені, але налаштовані мирно, я не думала, що дійде до погрому. Я особисто прийшла тому, що хотіла добитися правди для брата.
Брат Ліди кілька років тому постраждав від міліцейської сваволі — як і багато у Врадіївці. Працював на бензовозі, з нього почали вимагати бензин, коли відмовився, намагалися вибити зізнання в якомусь злочині — серйозно пошкодили нирки, потім довго довелося лікуватися. Звичайна схема для тутешньої міліції. Зі своїм лихом Ліда ходила й на прийом «до начальства із МВС», але, якщо чесно, на результат особливо не сподівається.
Не хочеться вірити в те, що розповідають люди. Бо в це неможливо повірити. Подружжя Леонід і Валентина торгують на ринку всякою всячиною, їм допомагають внучки. Дідусь із бабусею забрали їх до себе, бо питуща невістка здала дочок до інтернату.
— Слава Богу, що я їх встигла забрати. Дівчаток з інтернату возили нашому начальникові міліції для забав. Дві дівчинки зовсім пропали, немає їх... Не вірите? А люди про це давно знали, тільки боялися говорити. Кому скаржитись — у міліцію? Якби моїх дівчаток це торкнулося, живцем порвала б його на шматки!
— Врадіївські — особливий народ, — каже Алла. — Ми не зупинимося ні через тиждень, ні через місяць, ні через рік. Не заспокоїмося, поки не доб’ємося свого. Спокійно жити, нормально працювати, щоб порядок був — хіба ми багато хочемо?
На знімках: врадіївці Леонід і Валентина.
Фото автора.
