В Луцьку в Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки (СНУ) відбулася Всеукраїнська наукова конференція, на якій розглядалося одне з найгостріших питань українсько-польської історії. Тема — «Волинська трагедія: через історію до порозуміння».
На конференції провідні вітчизняні історики з Києва, Львова, Луцька, Рівного, Острога, Чернівців обговорювали це багатоаспектне питання. Зокрема, передумови, які призвели до трагічних подій, роль і місце у розгортанні цього конфлікту польського і українського національних рухів, вплив зовнішніх чинників (радянського, німецького) на українсько-польські відносини періоду Другої світової війни.
Ішлося й про висвітлення протистояння на Волині в офіційному і медійному дискурсах, в суспільній свідомості українців і поляків.
Ось що думає про події 1943 року на Волині один із учасників конференції в Луцьку кандидат історичних наук доцент кафедри нової та новітньої історії Львівського національного університету імені Івана Франка Андрій Козицький.
Різні оцінки
— Трагічні події 1943 р. на Волині є одним із тих сюжетів, що спричиняють гостру полеміку не лише серед істориків.
Оцінки цих подій в українській та польській історіографії найчастіше діаметрально протилежні. На жаль, багато їх інтерпретацій грунтуються на припущеннях та узагальненнях. Такі, дуже часто радикальні й однобокі, оцінки не залишають місця для рефлексії з приводу власної провини та відповідальності, роздумів про жертви і травми другої сторони конфлікту.
Протягом останнього десятиріччя польські оцінки українсько-польського конфлікту часів Другої світової війни виразно радикалізувалися. Якщо раніше лише порівняно небагато польських науковців і політиків називали конфлікт 1943 р. на Волині геноцидом польського народу, то сьогодні такі заяви посіли помітне місце у публічному просторі. Яскравим прикладом цих змін став зареєстрований на початку квітня 2013 р. у сеймі Третьої Речі Посполитої проект постанови, що називає події 1943 р. на Волині «геноцидом», а низку українських політичних та військових структур — «злочинними організаціями». Прикметно, що сейм не так давно вже розглядав це питання, але більш стримано. У прийнятій 15 липня 2009 р. «Постанові сейму Речі Посполитої Польської у справі трагічної долі поляків на Східних Кресах» те, що відбувалося на Волині, було названо «трагедією» та «етнічним чищенням, що має ознаки геноциду».
Сейм не ухвалював актів, котрі б оголошували геноцидом політику Третього рейху супроти окупованої Польщі. Так само обережно польські парламентарі поводяться й щодо Росії, яка є правонаступницею СРСР. У прийнятій 14 липня 2009 р. ухвалі сейму Третьої Речі Посполитої з нагоди вшанування пам’яті більш як 110 тис. поляків, розстріляних НКВС у 1937—1938 рр., визначення «геноцид» узагалі не було. В ухвалі від 31 серпня 2012 р. масове винищення поляків на території СРСР уже названо «геноцидом», але не висловлено жодного осуду винуватцям цього злочину.
Однією з фундаментальних підвалин «геноцидної інтерпретації» є твердження про несиметричність застосування насильства під час конфлікту на Волині. Мовляв, українці були ініціаторами конфлікту, масштаб учиненого ними насилля незрівнянно більший за «акції відплати» з польського боку, неспівмірною є й кількість жертв обох сторін.
При тому ніхто з польських дослідників подій 1943 р. на Волині не спробував застосувати у їх оцінці напрацювання зі сфери методології та теорії вивчення геноциду. Хоча в другій половині ХХ ст. з’явилося багато наукових праць з цього приводу.
Крім юридично-правової оцінки геноциду, є низка інших обставин, що впливають на кваліфікацію цього злочину та його інтерпретацію. До таких обставин-ознак належать: беззахисність жертв, суттєва перевага однієї зі сторін конфлікту в силі, організованості, можливостях координувати свої дії та забезпечувати їх інформаційний супровід, а згодом — приховати сліди злочину. Все це неможливо без використання державного апарату. Головні дослідники теорії геноциду вважають, що його може організувати і провести тільки держава. Українці в умовах німецької окупації своєї держави не мали. Крім цього, на Волині в 1943 р. вони не могли похвалитися й надто великими військовими та організаційними можливостями. Українські структури, що їх польська сторона звинувачує в геноциді, перебували у підпіллі... У першій половині 1943 р. УПА налічувала на Волині 6—8 тис. осіб. Крім українських партизанів, тут діяли радянські та польські сили, а найбільшою мілітарною силою на Волині в 1943 р. були німці. В таких умовах немає підстав говорити про українську монополію на застосування насильства, що є однією з головних передумов організації геноциду.
З другого боку, польська сторона на Волині не була цілком беззахисною. Там існували структури озброєного польського підпілля, а також розгалужена мережа сил самооборони, дозвіл на формування яких дала німецька окупаційна влада. Німці навіть передали полякам певну кількість зброї. У багатьох випадках неприхованими союзниками польського населення на Волині виступали радянські партизани. Отож поляки на Волині не були у ситуації беззахисних жертв.
Дослідження геноциду свідчать: періоду фізичного винищення представників певної людської групи мусить передувати тривалий період підготовчих дій: ідеологічної обробки потенційних виконавців масового винищення, формування «образу ворога». «Ідеологічне накачування» має важливе значення також у сам момент скоєння злочину геноциду, оскільки тоді воно відіграє роль своєрідної моральної анестезії для катів. Усі режими, які вчиняли геноцид у ХХ ст., дотримувалися саме такої схеми дій. Ідеологічна підготовка винищення вірменів, євреїв, циган тривала багато років.
А в подіях на Волині немає навіть натяку на таке тривале й свідоме формування українською стороною «образу ворога». Те, що до нападів на поляків було залучено багато людей, які не цікавилися політикою й навряд чи були об’єктом ідеологічної обробки, свідчить проти «геноцидної інтерпретації».
Важливим моментом, який також свідчить проти «геноцидної інтерпретації» подій на Волині, є відсутність спроб української сторони приховати напади на поляків. Усі головні винуватці геноцидів ХХ ст. (більшовики, нацисти, червоні кхмери та ін.) намагалися тримати скоєні ними злочини у таємниці. А якщо репресивні дії не приховують, значить, такі напади мають продемонструвати рішучість у застосуванні сили і налякати противника. Трапляється, що одна зі сторін конфлікту навмисно поширює інформацію про свої жорстокі репресивні дії, щоб змусити противника відмовитися від конфронтації. В умовах геноциду такої потреби немає, бо приречена на винищення сторона і так не чинить ефективного опору, тому винуватці геноциду завжди заперечують його.
Треба брати до уваги ще один важливий аспект. Боротьба українців проти польської присутності на Волині мала яскраві риси антиколоніального виступу.
Більшість українських істориків не підтримують ідеї про визнання подій 1943 р. актом геноциду. Українські дослідники, що вивчають обставини цієї трагедії, виходять із того, що ОУН та УПА не мали наміру знищити польську людність на Волині, а лише хотіли змусити їх залишити українські землі. Жертви серед польського населення Волині були наслідком реалізації цієї ідеї в умовах взаємної боротьби. Із сучасного погляду дії української сторони можна розцінити як «етнічне чищення».
Правники та політики вважають, що етнічне чищення навіть із найгіршими наслідками не можна трактувати як вияв геноциду. Вигнання населення з певної території, навіть якщо воно супроводжується непропорційним до опору цього населення насиллям, не є виявом геноциду.
Люди залишають спірну територію, сторона, яка їх витіснила, втрачає до них інтерес і не намагається шкодити їм у подальшому...
Два сусідні народи, що змагатимуться у спробах назбирати якомога більше взаємних «випадків геноциду», навряд чи зможуть налагодити тривкі добросусідські відносини.
Народна історія — важлива річ
Свідки йдуть із життя, в архівах збереглося не надто багато документів про ті події. Тому усна народна історія — це надзвичайно важлива річ як методологія досліджень.
Оксана Каліщук, кандидат історичних наук, доцент СНУ:
— Ні Армія Крайова, ні Українська повстанська армія не були білими і пухнастими, і не тільки герої в них воювали, там, як і в будь-якому війську, було різне. І коли ми це зрозуміємо, тоді дійдемо і до того розуміння поляками, наприклад, чому ми так само шануємо УПА, як вони АК. Ми їх шануємо не за те, що робили деякі їх представники на Волині, а за інші речі.
Геннадій Бондаренко, професор СНУ:
— Ні поляки, ні росіяни ніяк не можуть зрозуміти тих тенденцій, які мали місце в ОУН і в УПА. Вони тепер критикують тоталітарні режими. А тут один такий нюанс: як можна було подолати тоталітарний режим? Демократією? Нереально. Тому очевидно, що ті, хто хотів мати свою державу, захистити свою націю, теж мусили ставати на той самий шлях. І боролися тими самими методами, а може, й гіршими. Вони боролися навіть проти своїх, що небажано, але так було.
Оксана Каліщук:
— Теза «Пробачаємо і просимо вибачення» мусить бути справді прийнята і ще раз підтверджена на політичному та громадянському рівнях. І це єдиний вихід з усієї тої колізії. А якщо ж одна сторона увесь час наполягатиме на вині другої, це просто ні до чого не приведе.
Волинська область.
Спільна молитва за жертвами Волинської трагедії 6 липня 2013 року.
Голова облдержадміністрації Борис Клімчук сповідує християнську тезу «Прощаємо і просимо прощення». Він багато зробив для увічнення пам’яті загиблих у 1943 році українців та поляків.
Фото з архіву автора і сайту «Волинські новини».
Сейм відмовився підтримати поправку, зініційовану більшістю опозиційних партій, про те, щоб Волинську трагедію назвати «геноцидом», а також встановити 11 липня День пам’яті жертв Волинської трагедії та мучеництва кресов’ян
Натомість прийнято спеціальну заяву.
У ній згадується, що жертвами тих подій на Волині й Східній Галичині з 1942-го по 1947 рік стали близько 100 тисяч польських громадян. У документі зазначено, що конфлікт між українцями й поляками виник у складні часи Другої світової війни, в якій зіткнулися «два тоталітаризми». «Дії німецьких і радянських окупантів створювали сприятливі умови для ненависті на національному та релігійному ґрунті», — йдеться в заяві. Депутати також подякували українцям, які рятували поляків під час тих подій і допомагали впорядкувати місця їх поховання в Україні.
Як писав «Голос України», 20 червня верхня палата польського парламенту — Сенат — більшістю голосів ухвалила заяву до 70-ї річниці Волинської трагедії, в якій ті події також були названі «етнічною чисткою з ознаками геноциду». Українські та польські історики по-різному оцінюють причини й кількість жертв Волинської трагедії. Зокрема, наші фахівці вважають, що конфлікт міг забрати життя щонайбільше 30 тисяч поляків. Крім цього, вони звертають увагу на те, що українці теж гинули від рук поляків.
