Розвідник Орльонок один здолав десятьох гітлерівців

«Далеко поширилася слава про подвиг молодшого сержанта Віктора Орленка, під час бою в лісі він здолав десятьох фашистів, трьох узяв у полон», — так починається стаття «Подвиг молодшого сержанта Орленка».

— У тому бою мене врятувало вміння влучно стріляти, — каже фронтовик. — Мені це вдавалося добре. Одиночним з автомата міг перебити тонку гілку або сучок на дереві.

У квітні 1945-го, коли їхня армія йшла з боями на Берлін, Віктор Орленко, що був командиром відділення, у невеликому лісі нарвався на засідку з десяти фашистів. Побачивши, що боєць один, вороги вирішили захопити його в полон.

— Рус, здавайся! — вигукували автоматники.

— Я встиг стрибнути у яму від поваленої ялини, — розповідає ветеран. — Коріння і стовбур служили своєрідним прикриттям. Ліс не був густий, і це теж допомогло мені. Бо добре бачив пересування ворогів. Вони рухалися до мене перебіжками, ховаючись за дерева. Коли залишалося метрів 100—150, я почав стріляти одиночними. Перші два постріли виявилися прицільними. На деякий час фашисти затаїлися. «Розлючені фріци відкрили вогонь по сміливцю з гущавини. Орленко не відповідав, бо їх не було видно. Вдала вогнева позиція захистила його від куль ворога. Вважаючи, вочевидь, що радянського воїна вбито, німці почали підбиратися до нього. Орленко бачив, як вони йшли, крадучись, між деревами. Почекав, доки німці наблизилися на 50—60 метрів, дав чергу з автомата. Німці відповзли, потім знову відкрили вогонь і знову почали наближатися, але вже з другого боку».

— Коли вони пішли втретє, у мене не залишилося жодного патрона, — каже фронтовик. — Але були гранати. Довелося чекати, коли підійдуть поближче. Я кинув дві гранати. Після вибуху підбіг до місця, де залягли фашисти, скерував на них автомат і скомандував: «Хенде хох!» На землі лежало троє вцілілих німецьких бійців. Їм нічого не залишалося, як здатися. Вони йшли попереду, я позаду, за чотири-п’ять метрів. Того дня до нас приїхав фронтовий кореспондент. Він і написав про цей випадок. Командир надіслав газету мамі, вона зберігала її, поки була жива. Потім уже дружина не дала загубитися пожовтілому від часу аркушу.

Так само зберігся лист із фронту. Його теж написав взводний матері солдата, коли той лежав поранений. Поранення виявилося важким. «Мене наче хто обухом по голові вдарив, і я знепритомнів, — згадує Віктор Орленко. — Перед тим відчув, як з мене стягають шинель. Думав, що німці. Але почув слово «Орльонок» і зрозумів, що з поля бою винесли свої. Було це за кілька днів до Перемоги, на підступах до Берліна. Прапор над Рейхстагом встановили бійці нашої дивізії. Про це свідчить напис на червоному полотнищі Перемоги. В той час я був у госпіталі, лікарі боролися за моє життя. Залишився без ока. Але добре, що живий.

Перед війною, у 1939-му, заарештували батька Віктора Орленка. «Дядько мій працював на Далекому Сході, а тата назвали японським шпигуном і відправили у заслання, — каже Віктор Григорович. — У 1955-му реабілітували, навіть у партії поновили. Але до того я вважався ворогом народу. Мені навіть військове звання молодшого сержанта не присвоїли. Всі, з ким закінчив школу молодших командирів, отримали таке звання, а я залишився рядовим. До сліз було прикро.

Та й після війни клеймо «ворог народу» залишалося. Через це з роботи звільнили. Віктор Орленко закінчив юридичний інститут. Почав працювати слідчим у Плисківському районі (нині — Погребищенський). Через деякий час його викликали в облпрокуратуру, сказали написати заяву на звільнення. «Ти чому приховав, що батько засуджений? — допитувався прокурор, — розповідає ветеран. — А я й не приховував. В автобіографії написав все, як було. І коли йшов в інститут, і на роботу — завжди писав у документах, що батько засуджений. Підняли документи: справді, є такий запис, а все одно звільнили. Через Генпрокуратуру Союзу домігся поновлення».

У гестапівській в’язниці

— Коли фашисти увійшли в Маріуполь, цивільне населення масово грабувало магазини, — згадує ветеран. — Мені незручно про це говорити, але ми з моїм другом набрали повні мішки книг у бібліотеці. Дуже любив читати. Німці швидко припинили грабіж. За таке вони розстрілювали без суду й слідства. Байдуже, у кого і що саме ти вкрав.

З перших днів окупації ми з хлопцями писали й розклеювали листівки. Знайома матері дізналася і припинила нашу самодіяльність. Але в тюрму гестапівці все одно мене кинули. Спочатку маму. Вона товаришувала з сім’єю Бондаренків. А вони входили до підпільної організації. Тому тінь підозри впала й на маму. Коли її забрали, я іще з двома хлопцями вирішили перетнути лінію фронту. Полями й лісами, оминаючи населені пункти, пройшли понад сто кілометрів. А потім нас схопив поліцай. Віддав у гестапо. Ми сказали, звідки йдемо. Придумали версію, що шукаємо заробітку. Нас відправили назад і привели у в’язницю. В цей час на подвір’я вивели на прогулянку жінок. Я побачив маму, кинувся до неї, але мене одразу схопили за руки і повели в камеру.

Потім відпустили, мама влаштувала на меблеву фабрику, іще я працював ковалем у кузні.

У 1943-му фашистів вибили з Маріуполя. На фронт 16-річного Віктора проводжала знайома дівчина Віра. Після війни вона стала його дружиною.

— Ще до народження першої дитини ми з дружиною домовилися, що назвемо її іменем мого фронтового друга, — каже ветеран. — Саша Торін теж був із Маріуполя. Разом ішли на фронт. Разом воювали. Він загинув. От ми й вирішили: хлопчик буде чи дівчинка, а назвемо на його честь. Народився хлопчик.

Другого сина — Станіслава — також назвали на честь близького друга Віктора Григоровича. Він теж загинув, але не на фронті, за інших обставин. Таке ім’я більш звичне для Західної України. «Трохи сумнівалися, як бути, — каже співрозмовник. — Тому написали на листочках декілька імен. Скручені у трубочку папірці поклали у шапку. Дістати один з них доручили малому Сашку. Син витяг аркуш із написом «Станіслав».

...Десять літ, як не стало дружини Віктора Григоровича. Від самотності рятують колишні колеги, діти, внуки. Орленко працював в органах прокуратури, як і вже згаданий Григорій Рубанік. У ветерана велика бібліотека. Багато книг про історію війни. З третім, наймолодшим сином Андрієм батько обговорює усі важливі події. Чи не найбільше часу віддають розмовам про історію. Схоже, саме це вплинуло на вибір хлопцем авторської програми про історичне минуле краю. Андрій Орленко веде її на Вінницькому державному телебаченні.

Обоє старших синів — енергетики, навчалися у Вінницькому політехнічному інституті. Сашко працював на ЧАЕС. Батько каже, що 26 квітня 1986 року, коли сталася аварія, син саме був на зміні. Нині має роботу в Києві. А Станіслав — у Санкт-Петербурзі.

Протягом усієї розмови з ветераном не полишала думка: «Звідки ця спокійна, скромна людина брала у молодості стільки відваги й мужності?» Коли закінчилася війна, Орленку виповнилося тільки 18 років і два місяці. А він уже мав два ордени — Бойового Червоного Прапора і Слави ІІІ ступеня.

Вінницька область.