Цього року Український фонд «Єднання» з Луцька відзначає двадцятиліття. У 1993-му він був одним із перших благодійних фондів, зареєстрованих на Волині. За ці роки «Єднання» стало своєрідною народною дипломатичною місією двох великих європейський держав. Про це наша розмова з директором фонду Олегом Трофимчуком.
Для цього Бог врятував йому життя
— Олеже Анатолійовичу, як народилася ідея створення фонду?
— Ми хотіли побудувати в Ковелі пам’ятник усім жертвам Другої світової війни. Журналіст Володимир Данилюк в архівах знайшов згадки, що під час війни в Ковелі був табір для радянських військовополонених, а з 1944 року там утримували полонених солдатів вермахту. Цей табір існував у Ковелі до 1947 року, а далі — аж до 1952-го — в Сибіру. До пошуків долучився журналіст Володимир Шевчук. Вони майже рік збирали матеріали про ці табори, об’їздили всю Волинь та частину Німеччини, шукали свідків, знайшли місце, де поховано сотні в’язнів, радянських і німецьких. Володимир Данилюк сьогодні — редактор «Волинської газети», а Володимир Шевчук створив Український фонд «Єднання» й очолює його правління уже 20-й рік.
— Як сприйняли в Україні цей пам’ятник?
— Давайте почнемо з іншого. Для чого був потрібен пам’ятник жертвам війни, до яких ми віднесли й німецьких полонених? Розумієте, після Першої світової війни майже всі країни прийняли Гаазькі та Женевські конвенції, де спільно затвердили «Правила ведення війни». Визначалося, що солдатів ворожої армії, які потрапили в полон, не можна було відпускати, поки йде війна, бо ці люди, за присягою, змушені будуть знову воювати. Але ж був уже 1947 рік, був уже 1952 рік — війна давно закінчилась, а німецькі полонені помирали в Ковелі, а пізніше — в Сибіру. І хто міг тоді щось зробити Радянському Союзу — переможця не судять. Він сильніший, але не завжди милостивий. Одне слово, розгорілась дискусія: попереду 50-річчя Перемоги, а тут пам’ятник примирення.
Як це сприйняли? По-різному. Аж поки Володимир Шевчук разом із ветеранами Турійського району не запросив ветеранів вермахту з Німеччини на святкування 50-річчя Перемоги в Луцьку. Такого в Україні ще не було. Це запрошення схвалили тодішні голова Турійської райдержадміністрації Богдан Шиба і Луцький міський голова Антон Кривицький. А найголовніше, ідею взаємопрощення та примирення активно підтримав тодішній голова Волинської облради і голова облдержадміністрації Борис Клімчук.
Із Бад-Зальцуфлена до нас приїхав німецький партнер — голова ветеранського Союзу німецьких солдатів округу Детмольд Карл-Германн Крог. Разом із нашими ветеранами він на Меморіалі «Вічної слави» в Луцьку поклав вінок, а пізніше, на врочистому зібранні, сказав: «П’ятдесят років тому ми з вами були в різних окопах. Як колишній німецький солдат я сьогодні хочу перед вами всіма вибачитися за ту війну, в якій брав участь. Пробачте мені ті горе і біль, які тоді ми вам принесли».
— І йому вибачили?
— Принаймні всі в залі зрозуміли Крога, побачивши на його очах сльози. Ще напередодні 40-річчя Перемоги він звернувся у Міністерство закордонних справ УРСР з проханням дозволити йому та іншим німецьким ветеранам зустрітися на святі Перемоги з ветеранами Радянської Армії. Москва заборонила це робити. Розумієте, вибачитися хотів не політик, не генерал, а звичайний колишній солдат!
— Хто ж такий Карл-Германн Крог?
— У 1943 році він закінчив артилерійське училище. Був запрошений до Берліна, щоб написати з іншими молодими офіцерами рапорт про вступ до СС, і Рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер сам вручатиме їм посвідчення. Знаючи вже тоді про діяння СС, Крог відмовився. Це був зухвалий виклик — того ж дня його відправили на Східний фронт у підрозділ винищувачів танків.
З боями відступав від Бобруйська до Берліна. Добре зрозумів, що таке війна, втрата друзів. А один випадок перевернув його життя. Наприкінці війни, захищаючи Берлін, він мусив доставити пакет у штаб для генерала. У штабі в цей час судили двох дезертирів: молодого — хлопця з гітлерюгенду — відпустили, а старшого солдата генерал наказав Крогу розстріляти. Солдат плакав, згадував про малих дітей. Крог відвів дезертира за бункер, вистрілив у повітря і наказав йому втікати. Повернувся, щоб доповісти про виконання наказу, і не знайшов ні штабу, ні генерала — бомба зрівняла із землею все.
Тоді він і замислився: якщо Бог врятував йому життя, він повинен чимось відповісти. Тому й хотів вибачитися перед нами за ту війну. У серпні 1995 року ми за підтримки Бориса Клімчука більш як на тиждень повезли наших ветеранів до Німеччини. Вони жили в сім’ях німецьких ветеранів, а наступної весни самі приймали колишніх ворогів у Луцьку, Ковелі, Турійську.
Окопи по різні береги Турії
— У Турійську німецький ветеран Віллі Бревіт розмовляв з волинським ветераном Олексієм Генсировським. У 1944 році два тижні їхні частини стояли навпроти одна одної на Волині, на річці Турії. І Генсировського знали німці, бо його кулемет не замовкав, а Бревіту доводилося ховати жертв українського кулеметника, який за ті важкі бої на Турії отримав орден Слави ІІІ ступеня. І за святковим столом вони малювали на серветках берег річки і розповідали, де хто був у той час.
Потім Віллі Бревіт сказав: «Ми вели один проти одного запеклі бої. А сьогодні зустрілись тут. Подивіться, в мене скалічена ліва рука. І в Олексія Генсировського теж на лівій руці немає майже всіх пальців. І я подумав: Бог дав нам цей день, а наші праві руки залишив цілими, щоб ми їх потисли один одному. Двері мого дому в Херфорді завжди для нього відкриті». І руки один одному тисли, і навіть цілувалися колишні вороги. А потім ще не раз їздили в гості один до одного.
— Пам’ятник відкрили у вересні 1996 року. Пізніше з’ясувалося, що він — єдиний в Європі.
— Це дослідили німецькі журналісти. Україна тоді вибудовувала свою незалежність. Україну в Німеччині асоціювали з Чорнобилем. Нам везли гуманітарну допомогу. І раптом — пам’ятник. Як символ взаємного прощення, як знак християнського милосердя молодої європейської держави. Звичайно, це велика гордість, що саме ми, українці, поставили такий пам’ятник перші в Європі. Це наша пам’ять про співвітчизників, які полягли на тій війні. А німці... Мільйони їх теж постраждали у Другій світовій. А пам’ятник у Ковелі — наше їм прощення і заклик до того, щоб жити в мирі та дружбі.
Тоді нам дуже допомогла Народна спілка з догляду за німецькими військовими похованнями з Касселя. Бо коштів на будівництво наш уряд виділити не міг. Тому з ініціативи Володимира Шевчука в Німеччині було організовано понад шістдесят концертів ансамблю пісні і танцю Прикарпатського військового округу під керівництвом полковника Віталія Халавчука. Зали були переповнені — німці такого ще не бачили. І на тих концертах збирали гроші на будівництво пам’ятника.
— Тобто ви мали помічників.
— Хто думав так, як ми, й виявилися нашими помічниками. Найважливішою підтримкою була принципова позиція місцевої влади — зокрема, керівника облдержадміністрації Бориса Клімчука. Нагадаю: йшов 1995 рік. І у Верховній Раді, і в облраді було багато депутатів, які казали виборцям: «Ви, ветерани, виграли війну, а тут хочуть німцям пам’ятник будувати. Голосуйте за нас...». Борис Клімчук цей «прес» витримав. Інша важлива підтримка йшла від Посольства Німеччини в Києві.
У посольстві Німеччині працювала тоді другим секретарем Анка Фельдгузен. Вона так пройнялася ідеєю цього пам’ятника, що і приїздила до нас, і з ветеранами зустрічалася, і на святкуванні ювілею Перемоги у 1995 році була в Луцьку, сприяла взаємним візитам наших та німецьких ветеранів. Коли закінчилась її дипломатична каденція тут, вона працювала в МЗС Німеччини, а пізніше приїхала знову до України. Нині вона постійний заступник Надзвичайного і Повноважного Посла. Фактично після посла друга особа, що представляє Німеччину в нас.
— Напевно, не обійшлося і без меркантильних попутників?
— На жаль, до нашого проекту хотіли долучитися деякі люди, щоб ми відкрили візу, а вони приїдуть до Німеччини, щось там куплять-перепродадуть і зароблять на цьому. Та були й інші, вони переймалися нашим бажанням побудувати цей пам’ятник. Ще 1994 року ми організували поїздку з кількома концертами до Бад-Зальцуфлена співака, тепер народного артиста України, Василя Чепелюка та тріо бандуристок. Це були перші концерти, які нам разом із Крогом вдалося там провести, щоб курортний Бад-Зальцуфлен, де колись виступав Лучано Паваротті, почув і волинських артистів.
Здобутки народної дипломатії
— Пізніше було організовано в Німеччині багато концертів художніх колективів України. На стажування стали їздити лікарі, працівники банків, учителі. Були з візитами і представники влади, силових структур. Ось уже двадцять літ щороку їдуть стажуватися до Німеччини 15—20 волинських студентів — германістів, економістів, технічних спеціальностей. Живуть у німецьких сім’ях, а двомісячну практику проходять в різних установах. Цю програму дуже вітає Посольство України в Німеччині.
Не можу не згадати нашого давнього друга і партнера Олександра Міщука. Цей хлопець із поліського волинського села ще в радянські часи став справжнім германістом, успішно закінчив Лейпцігський університет. Долучившись до нашої діяльності спершу як перекладач та митний брокер, він згодом став ведучим концертів, співорганізатором культурно-мистецьких заходів, студентсько-вчительсько-школярсько-наукового обміну, а нині є координатором проектів спілки «Мости в Україну» на Волині.
— А що це за історія з демонтажем англійських та бельгійських гарнізонів?
— У 1996 році в Німеччині почалося виведення британських та бельгійських окупаційних військ, що стояли там після Другої світової. Усі приміщення в цих гарнізонах уряд дозволив розбирати і всі матеріали, придатні для вжитку, вивозити в Україну. Володимир Шевчук формував будівельні бригади, віз їх до Північної Рейн-Вестфалії, разом із Крогом визначав об’єм робіт, розробляв план завантаження та перевезень. Я вантажі приймав, розмитнював і за погодженням з облдержадміністрацією контролював їхнє одержання тими, хто потребував. Це були перші в Україні пластикові вікна, двері, радіатори опалення, дахові покриття, котельні, кухонне обладнання, меблі, сантехніка та інше. Усі предмети мали гарний практичний вигляд, ними користувалися ще багато років. Разом із відповідною комісією облдержадміністрації ми визначали пріоритетні потреби, аналізували, що можемо привезти з англійських гарнізонів і надавали узгоджений план розподілу Кабінетові Міністрів. Після його затвердження вантаж привозився, розмитнювався і розподілявся серед лікарень, навчальних закладів, релігійних громад. Ми допомагали Свято-Богоявленському Кременецькому жіночому монастирю.
— І все-таки громадянський подвиг Карла-Германна Крога не залишився непоміченим.
— У 2010 році перед засіданням Волинської облради тодішній її голова Анатолій Грицюк вручив Відзнаку Почесного громадянина Волині доктору богослов’я, почесному ректору Волинської духовної семінарії Української Православної Церкви Петру Влодеку та почесному професору Волинського національного університету імені Лесі Українки, Луцького національного технічного університету та Волинського інституту економіки і менеджменту, голові німецького громадського об’єднання «Мости в Україну» Карлу-Германну Крогу, єдиному іноземцю, котрий сьогодні удостоєний такого високого звання.
Тоді нагороджували двох ветеранів — Петра Влодека, який брав Берлін у травні 45-го, та обер-лейтенанта Карла-Германна Крога, який у тому самому травні захищав Берлін, який двічі втікав із радянського та американського полону, який усе життя хотів вибачитися перед тими, з ким воював.
«Україна стала моєю другою Батьківщиною, а українці — рідними. Відчуваю, що Бог залишив мене живим на війні, щоб дочекався цього дня і до цього розуміння дійшов. Але попереду найголовніше — я житиму заради вас усіх», — каже професор Карл-Германн Крог.
Розмову вів Микола ЯКИМЕНКО.
Волинська область.
Зустрічі німців із «Мостів в Україну» зі своїми українськими друзями вже стали традиційні.
Почесні громадяни Волині: отець Петро Влодек з Луцька (ліворуч) і професор Карл-Герман Крог з Німеччини.
Фото автора і з архіву Володимира ШЕВЧУКА.
ДОВІДКОВО
Олег Трофимчук — заступник голови Волинської обласної організації Української спілки ветеранів Афганістану, кавалер двох орденів Червоної Зірки. У 1993 році разом із журналістом Володимиром Шевчуком створив Український фонд «Єднання». Його ж вони й очолюють: Олег Трофимчук — як директор, Володимир Шевчук — як голова правління.
