«Громадяни і громадянки Радянського Союзу. Сьогодні о 4-й годині ранку без будь-якого оголошення війни німецькі збройні сили атакували кордони Радянського Союзу. Почалася Велика Вітчизняна війна радянського народу проти німецько-фашистських загарбників». Ці слова, звернення радянської влади до свого народу, пролунали 72 роки тому. Тоді кривавий світанок 22 червня 1941-го став по-справжньому страшною й переломною подією в історії. На довгі чотири роки радянська країна поринула в жорстоку, нещадну війну. Зараз дедалі менше залишається тих, хто про події 1941—1945 років знає не з чуток. Дедалі частіше історики та політики «переосмислюють» ті часи. Та факт залишається фактом: за різними даними, понад 10 мільйонів українців загинули.
І сьогодні, пам’ятаючи про них, про їхній подвиг і бої за свою Батьківщину та своїх близьких, ми відзначаємо День скорботи й вшановування пам’яті жертв війни. Напередодні пам’ятного дня на території Національного музею «Битва за Київ в 1943 році» за участі Президента України Віктора Януковича відбувся мітинг-реквієм в пам’ять про загиблих на війні і церемонія перепоховання останків 26 воїнів.
— Майбутнє покоління має знати все про ту страшну війну й також про кожну пролиту краплю крові, — сказав у своєму виступі Президент України Віктор Янукович. — Імена багатьох воїнів згубилися в страшному вирі відступів, проривів і смертельних атак. Справою честі є встановлення імен усіх загиблих у боях за нашу землю. Символічно, що саме напередодні сумної річниці ми з належними християнськими почестями ховаємо останки померлих червоноармійців.
На жаль, із 26 удалося розпізнати лише одного солдата. Ним виявився лейтенант Микола Никульшин. Родом він був із Воронезької області, що в Росії. Про те, що його вдалося знайти, уже повідомили в рідне село. Але поки що ніхто з родичів не приїжджав.
За словами Михайла Криська, голови президії Українського фонду пошуку «Пам’ять», тільки на території Лютізького плацдарму ще десятки тисяч душ не упокоєні. Адже кажуть: війна не закінчується, доки не будуть поховані останки останнього солдата.
Немовби це було вчора — пам’ятають ветерани 22 червня 1941 року. Не дивно, адже той день поділив їхнє життя на періоди «до» і «після».
— Ми тільки почали ремонт у будинку, стелити нову підлогу, — згадує 86-літній Петро Голубок із села Гаврилівка, Вишгородського району Київської області. — І тут по нашому селу пройшла чутка, мовляв, війна почалася. Пізніше з Києва приїхали сусіди й розповіли, що місто бомбили.
Петро Голубок зізнається, у той момент усе доросле населення відчувало відчуття краху. Адже в людей були сім’ї, робота, господарство. Одне слово, було життя. І все це зруйнувалося...
— А я ж був молодий, гарний, блакитноокий блондин з ямочками на щоках, — каже ветеран. Щоправда, насолодитися своєю юністю йому, як і мільйонам інших, не вдалося.
Життя пліч-о-пліч і всю війну разом до самого Берліна пройшли два брати-близнюки Іван і Василь Маляренки. Їхня історія захоплює.
Коли почалася Велика Вітчизняна, їм було по 16 років. Того дня у селі на площі біля клубу, навколо гучномовця почав збиратися народ.
— Ми із братом теж побігли, — згадує Іван Маляренко. — Через якийсь час почули звернення Молотова.
Текст про «віроломний напад» і зараз ветеран повторює напам’ять. На словах «почалася велика вітчизняна війна» почуття героя переповнили: очі починають блищати від сліз.
— Після цього ми зрозуміли, що наше звичайне життя скінчилося. Тепер я можу точно сказати: немає нічого страшніше для людини й народу, ніж війна. Буквально за два дні наше село спорожніло. Не залишилося жодного чоловіка, — говорить Іван Маляренко.
У свої 16 років хлопцям довелося орати за дорослих. А в 1943 році — і воювати на фронті.
— Якось приходить до нас у хату військком і говорить: одного з ваших синів ми призиваємо. Іван, який уважався серед нас старшим, почав збиратися. Але в цей момент своє слово сказав 73-літній батько: «Вони разом повинні бути все життя. Василю, одягайся!», — розповідає молодший брат-близнюк Василь Маляренко. Так два брати потрапили на війну. Разом пройшли пів-Європи, брали участь у Берлінській операції. Там же зустрілися й зі своїм ще одним старшим братом, якого не бачили до цього кілька років...
З кожним днем героїв, учасників тих воєнних дій стає дедалі менше. Але пам’ять про них, про їхні жертви має бути вічною. І це, як то кажуть, потрібно не мертвим — це потрібно живим.
На знімку: у жалобних заходах на території Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році» взяли участь Президент України Віктор Янукович (у центрі), голова Київської обласної державної адміністрації Анатолій Присяжнюк (ліворуч) з ветеранами Великої Вітчизняної війни (зліва направо) — полковником Костянтином Єсиповичем, головним старшиною Леонідом Кульчицьким, лейтенантом Андрієм Ромашком, полковником Василем Маляренком.
Ветерани ВВВ Петро Голубок (ліворуч) і Василь Соцький.
Ветерани Великої Вітчизняної війни брати-близнюки Іван та Василь Маляренки (полковники у відставці, танкісти).
Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ.
