Виступ на Міжнародній конференції «Велика Вітчизняна війна: уроки історії, спільна пам’ять і братство народів»
м. Москва, 18 червня 2013 року.
Два тижні тому у Верховній Раді України зареєстровано проект постанови «Про вилучення терміна «Велика Вітчизняна війна» з нормативно-правових актів України та навчальної літератури як такого, що викривляє історичну правду». Вперше зроблено спробу підвести якусь правову підпірку під ідеологічні позиції окремих політсил і політиків, а також настрої частини людей. Насамперед у Західній Україні, зважаючи на те, що кожний 5—6 її мешканець зазнав репресій у 1939—1941 і 1944—1953 роках.
Звичайно, таке можна традиційно пояснювати тим, що Україна — складне утворення. І водночас дякувати за те, що значною мірою вона отримала свої нинішні державні контури саме в результаті війни. Втім, мала місце соборизація не тільки українських земель, а й Росії, Польщі й інших країн.
Однак значно важливіше усвідомити, чому ставляться під сумнів її фундаментальні складові. Те саме поняття «Велика Вітчизняна війна», як визначальна складова Другої світової війни, зі вдалою, до того ж, ідеологемою.
На мій погляд, усе це укладається в схему дій з легітимізації іншого трактування історії, розриву із союзним минулим і по такій важливій лінії на основі спрощених і спримітизованих до неможливості побудов: оскільки війну вів сталінський режим і мало місце зіткнення двох тоталітарних систем, то у всьому цьому не було українського інтересу. За такої конструкції відводяться на другий план незаперечні факти, що стосуються внеску України в загальну перемогу.
Адже її людські втрати становили від 30 до 40 відсотків загальносоюзних (майже 10 млн. осіб). Ще складніше підрахувати загальні демографічні втрати, яких зазнала Україна в ХХ столітті. Фахівці допускають, що якби не війни, революції, репресії та голод, населення у нас (на 1.01.2013 г.) становило б 72,6 мільйона (на 1.01.1993 г. — 82,6 млн.). Бойові дії на території республіки тривали майже 86 відсотків загального часу участі СРСР у війні з нацистською Німеччиною. У різні періоди Україна давала фронту від кожного п’ятого до кожного третього солдата.
Вони самоусвідомлювали себе не «гвинтиками» чи «гарматним м’ясом», а саме українцями. Не втратили своєї українськості (мову, любов до рідного краю) і не перетворилися на запрограмований ідеологемами й гаслами придаток до зброї.
Можливо, саме це почуття нерозривної єдності з малою батьківщиною, пуповина родинних і мікросоціальних зв’язків і були тим головним стрижнем, на якому тримався солдат, щоб не зірватися, не здатися в полон, не дезертирувати, врешті-решт, не втратити людське обличчя у пеклі війни. Як тут не згадати класичний роман О. Гончара «Прапороносці».
Переконаний: сьогодні будь-які подібні наскоки нікчемні. Адже саме поняття «Велика Вітчизняна війна» — це несуча конструкція історичної пам’яті. Інша справа, що вона передбачає наявність історії саме народної війни та народного буття, поглибленого ідейного осмислення Перемоги, ув’язування Перемоги й свободи.
Треба визнати, що у нас не сформована виважена концепція пам’яті, відсутні технології її реалізації і моніторингу результатів. Суспільство не завжди одержує від держави чіткі, зрозумілі сигнали і орієнтири, що адекватні диспозиціям. У свою чергу, держава так і не навчилася слухати й чути суспільство. У дефіциті діалог. У результаті непомітні на перший погляд розбіжності в подальшому можуть переходити в стадію конфліктів на ґрунті відмінностей в оцінках історичних епох, подій і персоналій. Не можна не помічати зусилля певних політутворень у частині спекуляцій на таких проблемах у період «електоральної активності».
До питання історичної пам’яті нині необхідно підходити з позицій національної безпеки. Бо в умовах глобалізованого світу вже доводиться конкурувати не тільки в економічній чи військовій, а й у гуманітарно-цивілізаційній сферах. Зокрема, історія дедалі очевидніше перетворюється на інструмент політики. Не тільки внутрішньої, а й зовнішньої. У цілому гуманітарна експансія дедалі більше даватиметься взнаки.
У розвиток цієї позиції, вважаю за необхідне викласти низку важливих, як, на мій погляд, тез.
Перша стосується розуміння політиками і державними діячами відповідальності за збереження історичної пам’яті, особливо її загальних складових. Як мінімум, їм потрібно втримуватися від нав’язування своїх, далеко не завжди компетентних, оцінок і висновків. Максимум — не використовувати минуле, часто препароване на особистий розсуд, у політичних цілях, не намагатися демонструвати амнезію пам’яті, коли це може бути вигідним.
Ми й так заплатили дорогу ціну за те, що, скажімо в Україні, з моменту розвалу СРСР і до 1995 року фактично офіційно не відзначався День Перемоги. Були й спроби його приватизації партіями, і відвертого використання державними діячами для просування своїх уявлень про війну, її героїв і захисників Батьківщини. Думається, що щось подібне мало місце на всьому пострадянському просторі.
Але значно страшніші спроби розглядати як технологію зрощування чогось подібного протофашистським утворенням для залякування електорату можливим гіршим. І розв’язання у такий спосіб проблеми виборів. Такі прагматичні політики без принципів, поглядів і ідеології нині найнебезпечніші.
Як мені уявляється, сьогоднішні реалії формують запит на делікатну, розумнішу й, якщо хочете, тонку політику, враховуючи чинники загальної історії, спільності історичних доль. Потрібно відродити динамізм співробітництва пострадянських країн на основі розширення цих можливостей. Не можна допускати подальшого звуження історичного горизонту, коли в людей почуття гордості заміщатимуться почуттями обділенності.
Стратегічне партнерство на довгострокову перспективу має зруйнувати шаблонне мислення, яке простежуються останнім часом в українсько-російських відносинах. Ми повинні історично, а отже, — позитивно дивитися один на одного. І відповідно діяти.
Тоді й не займатимемося гіркою констатацією: переможці й їх наступники розділені і навіть деморалізовані. На зміну пам’яті суворого режиму приходить безпам’ятство.
Звідси друга теза — 87,2% нинішнього покоління українців народилося після війни. Приблизно така само картина у всіх країнах. Тому те, що раніше сприймалося як даність, зараз оцінюється інакше. У тому числі — з власної або не з власної волі — обростає помилковими уявленнями, піддається політичній аберації.
За даними соціологів, вражаючий відсоток наших співвітчизників не може назвати дату початку війни, а кожний десятий взагалі не знає, з ким воював СРСР. На це мені заперечують — в інших країнах ситуація зі знанням свого минулого не краща, якщо не гірша. Але нічого — вони живуть і розвиваються. Та ми не можемо не помічати, що саме у нас, де на кожному кроці звучить гасло «ніхто не забутий і ніщо не забуте», саме віруси безпам’ятства й незнання обертаються тим, що огидне насіння екстремізму, примітивні форми нацизму та ксенофобії проростають у свідомості вже пострадянських поколінь, загрожуючи спалахами диких сутичок і виступів проти цінностей воєнного й післявоєнного поколінь. І тут не застосовне пояснення, що онуки, як правило, не розділяють ідеології й поглядів своїх дідів.
Питання, мабуть, ширше і лежить у площині політичної моралі та психологічного здоров’я суспільства. Як відомо, Нюрнберзький процес запровадив у міжнародну політичну лексику термін «банальність зла». Жахливість цього явища полягає в тому, що нацизм, так би мовити, «нормалізував немислиме».
Ми повинні суворо запитати у себе: наскільки сильним є наш імунітет проти «банальності зла»? І де джерела спалахів тероризму, звідки коріння націоналістичних і ксенофобських проявів, інцидентів расистського характеру, поляризації настроїв радикалізму соціуму, що посилюється, особливо в молодіжному його сегменті, виняткового цинізму злочинності, що помолоділа? Чому нестримне насильство сприймається як норма на телебаченні й у літературі?
А якщо ні, то складається дивне враження «зворотного» процесу історії. Але ж протягом тисячоріч гуманістична думка послідовно еволюціонувала убік морального, політичного і правового осуду насильства та війни як засобу розв’язання конфліктів між народами і державами.
Ми винесли з війни переважно той урок, що треба бути сильним. Тоді як у наш час потрібне нове щеплення для підкріплення генів пам’яті гуманістичними і моральними принципами. Відомий російський вчений Д. Лихачов казав: «Без пам’яті немає совісті». Питання питань — як не допустити стирання пам’яті про війну.
У цьому контексті — теза третя. Деякі політики, політологи і публіцисти бачать у реаліях останнього двадцятиліття підрив і навіть крах Ялтинсько-Потсдамської системи, що чревато непередбачуваними наслідками. Нюрнберзький, Токійський, Київський та інші процеси над воєнними злочинцями стали символом справедливості для всіх жертв наці-фашистського терору й геноциду, перешкодою на шляху баналізації зла.
Вони зіграли найважливішу роль у формуванні міжнародного інституту прав людини, лягли в основу формування норм міжнародного права в питанні про воєнні злочини та злочини проти людяності, використані при підготовці конвенції ООН про незастосування терміну давності до воєнних злочинів (1968 р.), низки міжнародних угод, документів конференції з безпеки та співробітництва в Гельсінкі (1975 р.), а також законодавстві багатьох країн світу.
Разом з тим очевидним фактом є те, що головний історичний, правовий і суто людський матеріал, що викриває нацизм, так і не став надбанням громадян наших держав, які зробили основний внесок у розгром фашизму та знищення нацистської ідеології. (У Радянському Союзі видавалися — однотомник в 1952 р., двотомник — 1954-му і тритомник — в 1966-му. Зрештою, наприкінці 80-х років вийшов 8-томний збірник матеріалів МВТ, які й донині є основним джерелом для вітчизняних дослідників). Щоправда, сьогодні є можливість користуватися електронними версіями, підготовленими в тій же Німеччині.
Очевидно, з «ідеологічних міркувань» нашим людям не дозволялося знати повну інформацію. Хіба це не парадоксально й не аморально? Відповідно маємо, крім усього іншого, багато спекуляцій, корисливого підходу до уроків Нюрнберга. Навіть враховуючи те, що переможці під час підготовки до МВТ визначили за домовленістю низку «зон замовчування».
Укотре доводиться звертати на це увагу в контексті настійної необхідності поглибленого осмислення уроків війни та переосмислення взагалі історії. Підкреслю: саме переосмислення, а не ревізії, а тим більше переписування та перелицювання. Також потрібно чітко розмежувати поняття — історія війни й історія перемоги. Не слід забувати, що у перемоги була велика духовна передісторія, яка рішуче вплинула на результати війни. Можливо, і в цьому було призначення Союзу — захистити цивілізацію, як свого часу Київська Русь перепинила шлях монголо-татарській навалі. У цьому плані ми просто були приречені на Велику Вітчизняну війну.
Зовсім природнім і навіть необхідним сьогодні здається переміщення в центр дослідницького інтересу людину, з її внутрішнім світом, самосвідомістю, особистісним сприйняттям воєнної дійсності, моделями поведінки, рефлексіями. Саме вони є тією ниткою, яка веде до розуміння мотиваційних чинників у діях солдата, офіцера, генерала, партизана, остарбайтера, колаборанта й інших учасників і сучасників тієї війни.
У такому поєднанні прочитання історії «знизу» з етатистичними та соціальними підходами бачаться величезні пізнавальні можливості сучасної науки, що володіє всім необхідним інструментарієм для освоєння маловивчених подієвих зон.
Говорячи про тотальний характер війни, потрібно показати й її тотальний вплив на людину. Як люди, привчені творити, були зобов’язані навчитися вбивати. А ще — терпіти. Можна по-різному моделювати шкалу цінностей людини на війні. Але зовсім очевидно, що за стійкістю та вмінням терпіти радянського солдата навряд чи хто міг перевершити.
Історики все ще в боргу перед тими, хто зупинив і здолав агресора. Рядові солдати й польові офіцери, які винесли найтяжчі випробування і не зломилися під тягарем відповідальності за свою батьківщину, народ і державу, заслуговують на добре пропрацьований колективний портрет. Портрет, у якому б чітко проглядалися й обриси фронтової повсякденності й індивідуальні прояви волі, уміння підставити плече товаришу в критичну хвилину — всього того, із чого складаються поняття «героїзм» і «подвиг». Окопне братерство у всіх його проявах — невичерпна глибока й благодатна тема для дослідників, що володіють сучасними прийомами і методиками, необхідним технічним оснащенням для фіксації усно історичних свідчень.
Нові ракурси пов’язані також з актуалізацією, немов би, і звичайних, але в кожному конкретному випадку унікальних джерельних комплексів, що зберігаються в архівах, музеях, приватних колекціях.
Наведу кілька прикладів того, якими несподіваними бувають знахідки вчених, здатних відтінити невідомі грані війни.
У фондах Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр.» у Києві зберігається й експонується список військовополонених, що їх втримували у нацистському таборі «Грос-лазарет» у м. Славута Хмельницької області. Виконані в’язнями табору записи олівцем, що само по собі загрожувало смертю, вдалося зберегти для нащадків. Проведені співробітниками музею й академічних інститутів, архівістами розшукові роботи дозволили зібрати значну кількість документів — світлин, листів, спогадів, що ввійшли до великого видання. На диску, що додається до книги, записані всі 19 600 прізвищ радянських військовополонених, які пройшли випробування табором. Минуло трохи більше року після виходу книги, а вже десятки людей із усіх кінців пострадянського простору дізналися про місце перебування та загибелі своїх родичів. Своїми листами до авторів видання вони стимулюють подальшу розшукову роботу. Так було почато серію наукових видань, об’єднаних однієї ідеєю «Дослідження, документи, свідчення».
Наступною була книга «Непрочитані листи 1941-го». У неї — своя історія. У липні 1941 р. німецькі війська захопили Кам’янець-Подільський і до них потрапила кореспонденція радянських громадян, яку не встигли відправити. Інспектор телеграфного зв’язку при генеральному поштовому комісарі рейхскомісаріату «Україна» д-р Ольшлегер зберіг цю епістолярну колекцію, й після війни всі 1208 листів перебували у Віденському технічному музеї (Австрія). В 2009 р. її було передано в Україну. Відразу ж почалася робота з пошуку родичів адресантів і адресатів. З’явилися й нова книга, і імпульс до подальших пошуків.
Навесні цього року, до свята Перемоги побачила світ третя книга серії «Київ у роки окупації. За документами німецьких спецслужб» з унікальними документами та матеріалами про найтяжчий період у житті киян.
2009 р. Міноборони України передало Національному музею історії Великої Вітчизняної війни в Києві більш як 2 млн. «похоронок», що зберігалися до цього в обласних військкоматах. Співробітники Музею та Інституту історії України, працюючи із цим фондом, використовують дані для поповнення і розвитку загальної експозиції, документально-реліквійних виставок, підготовки праць з історії війни. До 70-ї річниці визволення Києва від гітлерівських загарбників готується ще одна книга згаданої серії «Київські адреси сповіщень про загибель». У ній — долі киян, які зі зброєю в руках захищали столицю України і боролися на інших фронтах.
В одного автора довелося прочитати: війна — це життя навпаки, у ній зовсім інші поняття. Дозволю собі не погодитися із другою частиною цієї сентенції. Війна — це справді зворотний бік, екзистенціальна сторона буття, абсурдна з точки зору логіки життя. Але те, що в ній втрачають значення традиційні поняття, на яких будується й функціонує суспільство, — почуття обов’язку, честь, гідність, гордість, товариство, взаємодопомога й інші, — це не так. Інша справа, що війна поляризує ці поняття й їх антоніми, оголює єство людини під загрозою смерті або необхідності вбивати самому.
Напевно, має право на існування й таке бачення війни — крізь призму негативних проявів і вчинків. Але якщо фокусувати всю увагу тільки на цьому, поза полем зору залишаються інші, не менше, якщо не більше важливі її складові. Так само, як віктимний підхід до реконструкції історичної дійсності, абсолютизація негативних характеристик і поведінкових стратегій (нехай навіть доволі великих груп учасників війни) призводить до істотного викривлення загальної картини.
Можливо, щоб уникнути цього, точкою відліку слід обрати підсумки війни, головним з яких є перемога Антигітлерівської коаліції над Німеччиною й її союзниками. У цьому випадку всі жертви і зусилля радянського народу та держави не здаються алогічними, а сприймаються як багато в чому змушені, але необхідні, виправдані з точки зору історичної перспективи. І жодні геополітичні імперативи нездатні спростувати справедливість результатів війни для народу, який витримав виняткові випробування на міцність і життєстійкість.
Водночас потрібно звернути увагу й на такий малодосліджений факт: ті, хто пройшов війну, повернулися додому іншими людьми. Особливо ті, хто побував за межами країни. Що, судячи з усього, вплинуло на внутрішню державну політику в післявоєнний період. Не випадково, мабуть, так і залишаються закритими для дослідників матеріали Главпуру. І тут доречно нагадати статистику: на 22 червня 1941 р. у Червоній Армії та Військово-Морському флоті значилося за списком 4 826 907 військовослужбовців. За чотири роки війни було мобілізовано (не враховуючи повторно призваних) ще 29 млн. 574,9 тис. чоловік. А всього за цей період надягали шинелі 34476,7 тис. чоловік. За період війни зі Збройних Сил з різних причин загалом вибуло 21,6 млн., у тому числі понад половина (11994,1 тис. чол.) — як безповоротні втрати.
Як відомо, майбутнє народжується в минулому, переходячи через сучасне. Віддаючи належне рушійним силам і діючим особам цієї найбільшої битви, треба позбутися кон’юнктурних політичних нашарувань, здатних заводити в глухі історичні кути, відмовлятися від ретроградних стереотипів, догм і міфів. Взагалі вкрай бажано, щоб, уникаючи політики, про такі складні й неоднозначні проблеми більше говорили фахівці.
Тоді не буде спекулятивного торгашества в оцінці війни та перемоги. І, що не менш важливо — буде менше історій, а більше пам’яті.
І остання теза: забезпечуючи об’єктивний підхід до теми війни й орієнтуючись на збереженні пам’яті в цивілізаційному полі, ми в такий спосіб забезпечуємо чіткі, розумні і моральні орієнтири в складному світі, який, схоже, вступив у невизначений період нестабільності. У тому числі через порушений баланс між співпрацею, суперництвом і байдужістю, коли не завжди складається складний набір компромісів, спонукань і стримувань.
Якщо післявоєнний мир утримувався у відносній рівновазі багато в чому завдяки принципам, проголошеним у Нюрнберзі й закріпленим у наступних міжнародних документах, а також через двополюсний світ, то сьогодні збережені запобіжники не спрацьовують у належному обсязі. Міжнародне право значною мірою зруйноване. Що, однак, не заважає нерідко використовувати його частини для обґрунтування чи оправдання сумнівних дій.
Те саме що й війна з її жахами й злочинами бич уже нашого часу — тероризм. Насамперед і страшніше за все — міжнародний. Такий, що не знає ні кордонів, ні національностей. Рівень суспільної безпеки цього виду злочинів суттєво підвищує використання терористами сучасних інформаційних і військових технологій, а також уразливість цивільного населення, що є об’єктом терактів. Колективне й індивідуальне заручництво виводить тероризм на рівень злочинів проти людяності.
Звідси — невідкладне завдання об’єднання зусиль для протидії цьому загальному ворогу. Його конкретним проявам і для усунення умов і передумов, що породжують таке зло.
Для цього знов-таки потрібно звертатися до глибинних джерел нашої перемоги. До тієї ж практики створення Антигітлерівської коаліції, коли перед загрозою світу було об’єднано, здавалося б, непоєднуване. Вона була домінантою історії двадцятого століття й її ключовим моментом. Англійському історику Еріку Хобсбауму належить думка: «Демократію врятував тільки тимчасовий і дивний союз між ліберальним капіталізмом і комунізмом для захисту від фашизму, що претендував на світове панування, оскільки перемога над гітлерівською Німеччиною була, безсумнівно, здобута Червоною армією, яка тільки й могла це зробити». Післявоєнне протистояння між союзниками виявилося істотнішим, ніж спільна боротьба з фашизмом.
Зараз виклики надто складні й передбачають наявність волі до консолідації зусиль, у тому числі й для вироблення сучасної міжнародної нормативно-правової бази, яка б, до всього іншого, слугувала перешкодою гегемоністським устремлінням держав під прикриттям вимог гарантування безпеки або встановлення демократії в окремих країнах, регіонах і світі в цілому.
Уроки війни, пам’ять і сучасні виклики гостро формулюють запит на підвищену відповідальність у політиці й політиків. Наше загальне найперше завдання — не допустити чергового «цивілізаційного збою».
Сьогодні, як ніколи, актуальне питання: хто ми, якщо не обстоюватиме те, у що свято віримо?
Володимир ЛИТВИН, академік НАН України.
Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ.