Сталося це з десяток років тому в невеликому закарпатському містечку Перечині. Двоє братів-підлітків купили морозива й вирішили «з вітерцем» поганяти на мопеді, нещодавно подарованому батьками. Молодший, Борис, що сидів позаду, тримав у руках морозиво, тож за водія не тримався. Ще б пак, кортіло проїхатися вулицями містечка «без рук»! Крутий поворот — і мопед опинився на землі, а підлітки — в лікарні. Старшому пощастило більше, а от про Бориса лікарі нічого втішного батькам сказати не могли. Моліться, мовляв...

 

На щастя, хлопець одужав, закінчив школу, згодом коледж, працював у пожежній частині... А тут на роботі оголосили про скорочення. Щоправда, начальник сказав, щоб не хвилювався: скоротять його кращого друга, а самого Бориса переведуть на його місце. Та Борис не пішов на змову з сумлінням, звільнився сам, щоб не підставляти друга. Залишився без роботи, що тепер? Раптом майнула думка — йти до семінарії. Ще навчаючись у школі, Борис якось зайшов до костелу (хоча батьки й не були релігійними людьми). Сподобалося, навіть десь із рік допомагав під час служб... 

Поїхав до Львова — прийняли до семінарії... Але боязко було зізнатися матері: як сприйме вона його рішення посвятити своє життя Богові?

Приїхав додому, розповів їй. І ось що почув у відповідь: «Знаєш, Борисе, а я чекала чогось такого. Лише не знала, як воно станеться насправді. Пам’ятаєш, як ти лежав хворий і лікарі вже відмахнулися від тебе? Я молилася, і найпалкішою моєю материнською молитвою було, щоб ти залишився тут, з нами, навіть якщо Господь захоче тебе взяти собі. І коли ти одужав, а потім почав ходити до храму, я чекала на це твоє рішення...»

Борис завершив навчання. Обираючи, в яку парафію їхати допомагати під час канікул, вирішив: до Владикавказа, де є католицька громада, що опікується хворими дітьми. Тепер він там, з ними...

Мал. Миколи КАПУСТИ.