Наш кіт Рудий — великий бешкетник. Як виходить на вулицю, розбігаються усі коти. А хто не встигне — нехай начувається! Та одного разу дісталося й самому Рудому. Ледь приплентався додому: вухо розірване, з боку вирваний шмат хутра, мордочка розбита. Нявчить жалісно. Не довго думаючи, ми з чоловіком за кота — і до ветеринара. Той оглянув Рудого, заспокоїв нас, мовляв, жити буде, і вийшов з кабінету, попросивши нас хвилинку почекати.
Сидимо, мовчимо, шкода ж Рудого. І він мовчить, принишк. Раптом в абсолютній тиші пролунало: «Ко-о-о-тик! Ко-о-о-тик! На що скаржимося?» Оглянулися навкруги — нікого. В кабінеті, крім нас, нікого немає. А тут знову: «Ко-о-о-тик! Ко-о-о-тик! На що скаржимося?» Навіть Рудий голову підняв. Тут лікар заходить і чує те саме. Побачивши наші здивовані очі, розсміявся: «Це ж наш Кузя! Папуга! Он він, в кутку на шафі. Вам його просто не видно. Любить поговорити, балакун!» І ми побачили у клітці великого білого папугу. Красень!
Кузя, почувши своє ім’я, ще більше розходився: «Кузя розумний! На що скаржимося?» Тут ми не витримали і голосно розсміялися. Лікар «латав» нашого Рудого під акомпанемент Кузі. Згодом кіт оговтався і ще не раз приходив, як з поля бою. Але щоразу, будучи з ним у ветеринарів, ми згадували Кузю та його «Ко-о-о-тика».
Фотоетюд Ірини ТИЩЕНКО.
